Сніг

Сніг

Сніг ішов майже увесь ранок. Білими шапками лежав на дахах будинків, чіплявся за віття дерев, у яких уже пробуджувалася весна, падав на сіру бруківку, що зберігала в собі відлуння чиїхось кроків. Чорне гайвороння кружляло над містом, відтак розчинилося в цій білій хурделиці, яка поклала відлік теплим весняним дням.

Позаторік березень був суворим – снігу намело стільки, що з нього можна було збудувати цілі снігові містечка. Дітлахи не тямилися від радощів, а дорослі, простуючи на роботу, боялися загубитися в цих гігантських снігових заметах, які ховали від їхніх поглядів усе місто з його старими будинками, храмами, крамницями, кнайпами та ярмарками. Здавалося, природа живе за правилами, непідвласними людині, й вередує, ніби примхлива жінка, то усміхнувшись світу теплим сонечком, то заступивши небо сірими сніговими хмарами.

А мені чомусь згадалася давня історія, яку часто розповідали в нашій родині. Мій дід замолоду працював на залізниці. Приходив на роботу зранку, повертався, коли сонце сідало за обрій. Додому треба було йти кілометрів три-чотири. І от однієї морозяної ночі він повертався, як звично, додому. Хтозна, чи був він утомлений, чи негода змусила його повернути іншою дорогою… Він ішов довго, дуже довго, а дорога все не закінчувалася. Дерева стояли нашорошені, тремтіли на вітрі сухим змерзлим гіллям. Навколо – ані душі, лише безмежне поле, обабіч дороги – стіна високих кремезних лип, які скорботно шелестять припорошеним снігом гіллям. Дід згадував, як влітку біля них кружляють бджоли, а зранку виспівує серед зеленого листя соловейко.

На зміну спогадам прийшло усвідомлення того, що дід заблукав. «Піду цією стежиною навпростець – так скорочу шлях…» - подумав він, ідучи полем. І раптом на білому полотні снігу він побачив чиюсь темну тінь, яка поволі наближалася до нього. Коли тінь була вже зовсім поруч, дід збагнув, що перед ним – вовк… Сіроманець стояв навпроти, дивився на діда поглядом сірих очей, у яких можна було побачити все, окрім страху. Дід часто полював, тож знав норов диких тварин і вже подумки прощався з життям. Але сіроманець стояв і дивився на чоловіка, не ступивши і кроку. Дід чув лише його насторожений подих.

А потім вовк ішов за ним услід, аж доки дід не прогнав його. І той покинув подорожнього, ніби слухняний собака. Дід повернувся додому над ранок і два дні не міг прийти до тями – марив. Важко сказати, що він пережив тієї ночі, але відтоді жодного разу мій дід не полював. Не міг убити навіть курки. Казав – тієї ночі вовк допровадив його додому. Ми не йняли віри діду, часто кепкували з його оповідки, гадали – вигадує або ж примарилось…

Відтоді минуло чимало років. Діду було за вісімдесят, коли він відійшов у вічність. Стояла холодна сніжна зима, дерева шелестіли над нашими головами – високі та кремезні, навколо висіла така пронизлива тиша, що чутно було, як торкається землі сніг. «Поглянь», - схопила мене за руку сестра. Я озирнулася й побачила, що неподалік від нас стояв вовк - старий кволий вовк, що дивився на нас утомленим поглядом.

Отак ми й стояли утрьох не ворушачись, а сніг усе падав і падав, і не було видно ані землі, ані неба, лише густа біла імла, що огорнула землю. Ми не могли промовити і слова – такими були наші здивування та жаль. А ще чомусь були певні в тому, що вовк нас не зачепить. Так воно й сталося - невдовзі він повернувся і зник, розчинившись у білому мереживі снігу, яке безупину ткало захмарене небо. А ми стояли, притулившись одна до одної й відчуваючи, як стікають обличчям краплі талої води. А може, наші запізнілі сльози, - про те, чого не повернути і про те, що назавжди залишиться на сторінках пам’яті…