Сніг

Гола осика виднілася за вікном і зазирала в напівморок кімнати, де сидів Деменко, опускаючи й підіймаючи пакетик чаю в чашці, й дивився на краплі, які перегукувалися з краплями сироватки, коли бабуся в селі віджимала свіжий сир. Цукорниця виглядала засмученою, бо Деменко пив чай без цукру — чай, чорний як нафта, чай, чорний як його думки. Він збирався до лікарні, де лікують душі, до загадкового закладу, з якого мало хто повертається. Але це його не лякало, бо байдуже йому було до життя.

Йому набридло чекати, поки чай вихолоне, і він поставив чашку на пів хвилини в морозильник. Дістав і випив одним махом, як п’ють «на коня» в селі о дванадцятій ночі харизматичні дядьки з багряними щоками, одягнені в дублянки та шапки, з-під яких стирчать вуха. Ось так випив Деменко і закусив часточкою мандарина.

У кімнаті стояв великий сервант із різною всячиною: засохле листя різних порід дерев, жуки, павуки, метелики. Далі — порожня полиця із засохлим життям Деменка, а на третій, верхній полиці виднілися два патрони, просто два червоні патрони. Це була пам’ятка про найкращого друга, який зник після того, як Деменко зустрів його біля магазину, коли купив два огірки. Можливо, друг не любив огірків, але полюбляв стріляти й подарував Деменку два патрони. Стріляти Деменко міг тільки пальцем, тож вони були лише реліквією.

Деменко не мав великого бажання виходити з квартири, а все дивився на візерунки настінного килима. Він не знімав його в пам’ять про бабусю, після смерті якої йому дісталася ця квартира. Це була, напевно, єдина людина, яку він дійсно любив. Візерунки щось нагадували Деменку, але дедалі більше й більше плуталися, як і спогади про бабусю та дитинство. А він так хотів відтворити ту саму картинку в пам’яті та знову відчути запах щойно спечених пиріжків. Повернутися назад, можливо, на літаку, а можливо, на двох патронах.

В одвірку стирчав міцний цвях на випадок, якщо життя стане зовсім нудним і непотрібним. Але Деменко не любив цей спосіб. Не хотів висіти, дриґати ногами, синіти, потім бути знайденим у такому незграбному положенні поліцією та швидкою. Так, лише поліцією та швидкою, бо Деменко не мав ні родичів, ні друзів, та й себе він не розумів, чи мав. Йому було однаково — лежати в лікарні чи лежати вдома.

У кутку стояв старенький програвач, який любила слухати бабуся. Перед виходом він вирішив поставити платівку Баха.

Заграла музика. Закурив Деменко. Зашумів вітер за вікном.

Дим, чомусь тонкий і золотавий, немов смужка меду, неквапно потягнувся до стелі. Деменко присів у крісло й, спершись ліктем на стіл, згадав рядок із Семенка: «За одною — одна — я курю папіроси. Я сьогодні смутний». Він дивився на книжкову полицю. Мабуть, хотів там знайти людину, але знаходив лише своє відображення. Деменко видихнув дим і навіщось подумав про рак. Він згадав, як сусіда недавно вкусив рак за горло, вчепився клешнями прямо в кадик і ніяк не хотів відпускати. Так його й поховали з раком у горлі. Через це домовину не відкривали, щоб люди зайвого не подумали. А то почалися б плітки, що сусід був браконьєром і виловлював раків, та й узагалі не хотіли турбувати вразливі душі.

Деменко теж був на похороні. Не плакав. Не жалів нікого. Просто був, бо не було де більше бути. Хоча він не полюбляв ходити на похорони, але не через мерців, ні, а через живих. Через їхнє прикидання й бутафорний плач і співчуття, які розвіються вже ввечері цього ж дня. Буквально через декілька годин усі, хто був на похороні, забудуть про померлого, увімкнуть телевізор, смачно поїдять і ляжуть спати. Не в домовину. На свій диван.

Деменко докурював цигарку, але виходити все ще не хотів, тому закурив другу, потім третю, четверту: йому хотілося викурити свою душу, видихнути її нарешті на волю, щоб не доводилося ні радіти, ні плакати, ні любити. Душа вилася гадюкою біля його серця ще з дитинства. Наприклад, він завжди переймався смертю курей. Дід відрізав їм голови й пускав бігати по подвір’ю, доки курка не впаде важким каменем десь під порогом. Потім Деменко їв цих курей і згадував ті моторошні моменти. «Тільки-но вона бігала стражденна, а тепер їм її стражденний я», — думав він. Усе своє життя Деменко страждав. Іноді це переступало всі межі. Він міг страждати через те, що надто сильний дощ пошкодить квіти на клумбі, і посиплються пелюстки; або через занадто легкий дощ, бо квітам буде замало води, і йому доведеться їх поливати, страждаючи ще більше. Так само страждав він і зараз — від куріння, від музики, від того, що треба виходити з дому, йти вулицею, і від того, що доводиться жити це стражденне життя.

Страждаючи, він одягнувся. Страждаючи, покинув квартиру й пішов страждати на зупинку.

У дитинстві, коли він з мамою мандрував на зупинку (а саме так це йому здавалося), він завжди просив: «Сядьмо на той, що їде до бабусі». Але мати або ігнорувала, або казала, що цей автобус сьогодні має інший рейс — він летить у космос. Не пам’ятає Деменко, чи вірив він у це чи ні. Але в космос полетіти хотів, хоча не так сильно, як до бабусі.

На зупинці люди вирували, немов косяк риб у маленькому озерці. Вони запливали в маршрутки й автобуси та витікали звідти. Цей постійний нескінченний потік Деменко сприймав окремо від себе. Він не був із косяком, він був самотнім китом, який плаває один та іноді виринає на повітря, щоб подивитися вдалечінь. Волею-неволею Деменко встрибнув у потік, і косяк поніс його в автобус, котрий їде куди завгодно й підходить для всіх. Один автобус — тисячі шляхів, тисячі людей у ньому.

Дихати було нічим. Деменко навіть не знав, чи зуміє вийти в потрібному місці, бо всі стулилися так, що аж кістки тріщали. Хтось читав дешеву літературу — другосортні романи чи очевидні детективи. Якась бабуся постійно зачиняла люк, а хлопець постійно його відчиняв. Старий дідусь, висунувши голову в маленьке віконце, курив цигарку й махав перехожим. А водій увімкнув шансон, який влучно доповнював атмосферу.

Деменку навіть не довелося кричати про зупинку, адже водій знав, що одна людина точно їде до лікарні. Потік час від часу викидав людей — так викинув і Деменка. Нарешті його легені наповнилися повітрям, а то ще трохи — і він би відкинув коні від задухи та нестачі власного «я».