про поліцейські будні

Про роботу…

Бомжичка та Віталій Леонідович.

      - Мене зґвалтували! - Бомжичка театрально закотила очі й шмякнулася головою об стіл, поціливши прямісінько в стосик кримінальних справ, дбайливо складені в куточку столу незмінним гвинтиком у дупі нашої прокуратури – старим добрим Францевичем.

        Віталій Леонідович гикнув від несподіваної прикрої новини і, про всяк випадок, відсунувся від потерпілої подалі:

       - Як зґвалтували?

        Віталій Леонідович, не був збоченцем і тому питання у його виконанні прозвучало вкрай недоречно, та й виглядав він при цьому вельми дурнувато.

        Дама підвела голову і з надією вчепилась своїми трохи мутними прозоро-синіми очима у винятково службовий, але до біса ошалілий, від того, що сталося, погляд нашого заступника.

       - А ось так, - простодушно сказала вона, - Ось так. Я в міліції вже все розповіла. У вас там, до речі, є такий товариш Францович, - на цих словах дама томно вильнула всім тілом, і мрійливо закотила очі до брудної та набряклої від невлаштованого водопроводу кабінетної стелі.

        Віталій Леонідович скривився, але тут же смикнувся, рішуче стискаючи в тугу смужку свої тонкі губи та ховаючи за звичною чиновною маскою нестатутні емоції.

- Так от, товариш Францович все знає!

-Так от, - тупо повторив Віталій Леонідович… Він сьогодні явно був не в ударі, а можливо позаштатна ситуація просто вибила його з колії. І взаґалі, Віталій Леонідович дуже не любив усе позаштатне.

- Те що Ви сказали Францовичу зараз не має значення, зараз ви повинні повторити все заново, я записуватиму, потім роздрукую і ви все підпишите. Добре?

     Жінка обдарувала Максима Леонідовича обуреним поглядом. Думка про те, що «Францович не має значення», явно й відчутно похитнула її світогляд та віру у людство. Або, як мінімум, обрушила його значну частину.

       І хоч на Францовича у мене не було жодних видів, нашу сьогоднішню потерпілу я розуміла як жінка - жінку. Францович був мужчиною видним.

       Маючи абсолютно пересічну зовнішність і трохи слабший від зовнішності інтелект, він, проте, примудрявся створювати навколо себе флер «забійної» таємничості. Таки десятирічна робота в “угро” даремно не пройшла.

- Ну, гаразд, якщо так - з деяким сумнівом у голосі промимрила бомжичка і, влаштувавшись зручніше на стільці, милостиво дозволила - тоді записуйте...

       Я не буду тут наводити повну сповідь потерпілої, оскільки вона була плутаною як борода козла, що за рахунок спонсорів пив пиво із сусідськими алкашами,  і похмурою, немов передвиборна кампанія до нашої райради. (Яка, до речі, стартувала тим же самим дощовим березневим днем і рясніла подробицями, такими ганебними і непотрібними, що мала б дуже скоро привести кандидатів у районні обранці до найближчої камери у райвідділі поліції).

      А щодо нашої потерпілої, то коротка суть її розповіді зводилася до наступного. Не далі, як вчора ввечорі, прихопивши з собою кавалера  та “достатню” кількість улюбленого високоградусного напою, дама вирушила на дачу.

- Відпочити хотілось? - Голос Віталія Леонідовича сочився людяністю та співчуттям, наче перестиглий персик – згусклим підгнившим соком.

-  Випити! - гордо сказала, як відрізала бомжичка і зухвало оглянула нашу маленьку прокурорську, але явно тупу компанію, котра не розуміла самого елементарного.

        Францовича відчутно не вистачало.

        Як слідувало з розповіді, надалі дама з кавалером якимось чином таки пробралися в будинок. (Від моєї уваги висковзнуло, як саме, але те, що дача була чиясь, і цей хтось і досі не підозрює, які пристрасті вирували буквально ще цього ранку в його будинку, не викликало жодних сумнівів).

    Там же, на дачі, закохані, познайомилися з її сторожем, що цілком закономірно призвело до незапланованого скорочення, розрахованого на двох шмурдяку. Ближче до сьомої години ранку, її кавалер пішов на пошуки таких необхідних градусів та й підзатримався в дорозі. Ось тут все і сталося... Із сторожем...

– Ви експертизу проходили? – намагаючись говорити буденним тоном, поцікавився Віталій Леонідович.

-  Га?

- Ну, експертизу, - Віталій Леонідович понизив голос, почервонів і чомусь інтимно нахилився до потерпілої.

      Та змірила його нетверезим поглядом і про всяк випадок відсунулася. З чого можна було дійти невтішного висновку, що до Францовича наш заступник, всіляко, не дотягував.

- Ви сперму на експертизу відносили? – коли Віталій Леонідович хвилюється, його голос зривається і стає голосом діснеєвського героя. Ми всі це знаємо, але тактовно мовчимо.

-  А в чому б я її, на вашу думку, віднесла? У роті, чи що? - єхидно огризнулася потерпіла.

- Ви зі мною так не розмовляйте! - грізно пропищав Віталій Леонідович, - я, між іншим, заступник прокурора.

     Бомжичка розчулилась и глинула на нашого заступника вологими очима.