4

Джес була моєю подругою.

Її батьки — мексиканські емігранти, і за їхньою сім’єю завжди хтось стежив. Нарковідділ, федерали — вони дихали в спину, чекали, коли сім'я зробить хибний крок.

Джес була старшою за мене на кілька років.

Вона могла не йти по стопах батьків.

Могла… але не подумала.

Вона потрапила туди, де завжди закінчують такі, як вона. Відсиділа кілька місяців — і після цього ми більше не спілкувалися.

Її батьки завжди говорили, що просто намагаються вижити.

Я слухала їх і мовчала.

У картелю завжди є виправдання.

Але правда в іншому: всі прагнуть розкішного життя. Навіть ті, хто каже, що просто хоче вижити.

Коли Джес виросла, ми віддалилися.

Її прізвисько — La Negra.

Через її волосся — чорне, як ніч.

Мало хто знає, що це пішло з дитинства.

Вона першою почала так кликати мене.

La Negra.

Спершу це було смішне дитяче прізвисько, яке звучало тепло і лагідно. Потім воно прилипло до неї самої, стало її ім'ям у картелі.

Тепер, коли я чую це ім’я, в голові звучить не дитячий сміх, а шепіт страху.

Мій дід дружив з її батьками.

Я не знаю, як вони познайомилися — ніхто не розповідав. Але вони завжди були поруч.

Дід ніколи не говорив про свої справи прямо, але я бачила, як він зустрічався з ними наодинці, як вони розмовляли тихо, нахилившись один до одного, як ділили між собою сигари й важке мовчання.

Джес розповідала, що її батько поважав мого діда. Говорила, що він називав його "El Viejo" — старий, але з пошаною, ніби це був титул.

Я пам’ятаю, як вони сиділи на задньому дворі нашого дому. Дід у своєму старому костюмі, вицвілому, але все ще дорогому. Її батько — у простій сорочці з закатаними рукавами й завжди з якимось темним блиском в очах, ніби він знав більше, ніж казав. Вони сміялися, голосно, по-чоловічому, і пили текілу, поки бабуся не виходила, сварилася і забирала діда в дім.

Я тоді не розуміла, про що вони говорили.

Тепер думаю — може, й добре, що не розуміла.

Вони були більше, ніж друзі. Вони були партнери.

Коли батько Джес потрапив за ґрати, дід допоміг їхній сім’ї не зникнути. Я не питала як. Іноді краще не знати.

Джес це теж знала.

Ми не говорили про це вголос, але її сім’я і моя — ми були пов’язані не тільки дитячою дружбою.

Можливо, навіть більше, ніж кров’ю.

А потім все розсипалося.

Коли Джес відсиділа, дід більше про них не згадував. Ніби вирізав ту частину свого життя.

А я не питала.

Я вже тоді навчилася — запитання в нашій сім’ї несуть більше болю, ніж відповідей.

Мій дід був старим пройдисвітом.

Він завжди виглядав поважним чоловіком — сивий, підтягнутий, з добротним костюмом і перснем, що виблискував на сонці, коли він жестикулював під час розмов. Але за цим образом ховався хтось зовсім інший.

Справи з картелем він мав.

Але мені не казав.

Він старався, щоб я цього не бачила.

Дід тримав мене подалі від тієї сторони свого життя, ніби це могло зробити мене чистішою. Він любив казати: "Не варто знати зайвого. Знання — це не сила, знання — це тягар."

Гроші були брудні.

Але гроші завжди залишаються грошима.

Вони пахнуть однаково — чи то чесно зароблені, чи то вимиті кров’ю.

І ніхто не питав, звідки вони.

Будинок, машини, дорогі костюми, кабінет, наповнений шкіряними кріслами і старим віскі — все це здавалося законним. На вигляд він був поважною людиною, сенатором, громадським діячем.

Та коли двері зачинялися, я чула уривки розмов, уривки імен, яких не знала, і суми, які були занадто великими, щоб звучати між друзями.

Він думав, що я не розумію.

Але діти завжди бачать більше, ніж дорослі хочуть показати.

Дід не був добрим чоловіком.

Він був сильним.

Він знав, що робить, і знав ціну своїм вчинкам.

А я навчилася одного: в цьому світі гроші не пахнуть.

Пахнуть тільки ті, хто їх не має.

Мої дитячі спогади сплутані, мов павутина — тонкі нитки, що переплітаються, рвуться і знову з’єднуються там, де я не чекаю.

Джес займає в них головне місце.

Я пам’ятаю її сміх — дзвінкий, безтурботний, ніби весь світ був наш, і нам нічого не загрожувало. Ми бігали по задньому дворі, ховалися в тіні старого платана і уявляли, що ми героїні якогось кіно, де все завжди закінчується добре.

Мені її не вистачає.

Я так сумую за дружбою з нею — справжньою, наївною, до того часу, як світ роздер нас на різні сторони.

В’язниця її зламала.

Я так думаю.

Принаймні, здогадуюся.

Вона вийшла звідти іншою. Її очі стали важкими, мов каміння, і голос тихим, мовби кожне слово коштувало їй сил.

Чи знала вона, що так буде?

З самого дитинства знала.

Я думаю, вона завжди розуміла більше, ніж говорила.

Джес знала, що найцінніше — це життя.

І якщо вона жива — то це вже дар.

Вона ніколи не вірила в щасливі кінцівки.

"Ми не головні герої, Negra," — казала вона, коли ми лежали на даху і рахували зірки. — "Ми ті, хто виживе в титрах."

Тоді я не розуміла, що вона має на увазі.

Тепер розумію.

Я залишалася ночувати в Джес. А Джес — у нас вдома.

Ми мінялися ночами, як мінялися таємницями: легко, без сумнівів.

У неї вдома завжди пахло кукурудзяними коржами і смаженим м’ясом. Її мама співала тихенько собі під ніс і гладила мене по голові, називаючи "mi niña güera" — моя світловолоса дівчинка. А батько Джес сидів мовчки, з поглядом, що завжди здавався втомленим, навіть коли він усміхався.

Дідо нервував, коли я ночувала в домі Ель Меншо.

Він не показував цього відкрито, але я бачила, як його пальці стискали край столу, поки він мовчки слухав, куди я йду. Його голос залишався рівним, та в очах жеврів страх, загорнутий у гнів.