3

Він стояв переді мною.

Живий. Теплий. Такий рідний, що серце стискалося від одного тільки погляду.

Я чула, як за стінами цього занедбаного будинку шумить нічний вітер, як десь далеко гавкають собаки, як у моїх власних грудях гупає серце—важко, нерівно, немов просить зупинитися.

Я знала, що повинна зробити.

Картель уже виніс вирок. Він украв гроші, і вони наказали його вбити. Вони довірили це мені.

Бо я для нього — своя.

Бо він мені довіряє.

Бо не підозрює.

Він дивився на мене так само, як завжди—із легкою усмішкою, ніби я могла б сказати що завгодно, зробити що завгодно, а він би все одно мене пробачив.

— Поліно, чому ти тремтиш?

Я не відповіла.

Просто витягла пістолет.

Його очі на секунду розширилися. Не від страху—від здивування. Він не зрозумів. Не встиг. Можливо, навіть тоді він ще вірив, що це жарт, гра, що я не зможу.

Але я змогла.

Палець смикнув курок, ніби це була чужа рука, ніби не я зараз забираю у себе єдине, що мене тримало в цьому житті.

Постріл.

Все стало тишею.

Він упав повільно, майже красиво. Наче у сповільненій зйомці, як у тих старих фільмах, які він так любив дивитися.

Його кров розтікалася по бетонній підлозі.

Я впала на коліна поруч.

Моє тіло билося в істериці, мене трусило так, що я не могла дихати, не могла думати, не могла навіть кричати — тільки відчайдушно, несамовито стискати його руку, ніби могла повернути все назад.

— Хуане…

Він намагався щось сказати. Його губи ворушилися, але я не чула. Я бачила тільки його очі—такі самі, як завжди, навіть зараз.

Я не змогла витримати.

Я закрила їх пальцями, мовляв, досить, не дивись на мене так.

Я забрала його життя.

А разом з ним і своє.

Будинок перетворився на поле бою.

Я повернулася додому, але це вже не було додому.

Тиша була задушливою. Я не могла її витримати. Я не могла витримати власного дихання, власного серцебиття, власного існування в цьому світі, де його більше не було.

Щось всередині мене зламалося, і цей біль вирвався назовні, як вогонь, що спалює все на своєму шляху.

Я закричала.

Крик був хрипким, майже неживим, але він не приніс полегшення.

Я схопила перше, що потрапило під руку — вазу, яку він якось подарував мені на жарт, сказавши, що в ній мають стояти тільки червоні троянди.

Вона розлетілася на тисячі уламків, і я раптом подумала: це символічно.

Я розбила його.

А тепер розбиваю все інше.

Я кинула стілець.

Зіштовхнула книги з полиць — вони падали, билися об підлогу, але їм було не боляче, на відміну від мене.

Я смикнула скатертину зі столу, і посуд з гуркотом посипався на мармур.

Але цього було мало.

Я підійшла до дзеркала. Подивилася в нього.

І не впізнала себе.

Очі порожні, обличчя перекошене від болю, волосся скуйовджене, губи розбиті — я не пам’ятала, коли це сталося.

Ця людина в дзеркалі була чужою.

Я стиснула пальці в кулак і вдарила.

Раз.

Два.

Тричі.

Скло тріснуло, розсипалося, а в моїй долоні з’явилася кров.

Але я не відчувала болю.

Бо нічого не могло бути болючішим за те, що вже сталося.

Я впала на підлогу серед уламків.

Скрутилася в клубок.

Дихати було важко, ніби щось стискало мої легені зсередини.

Істерика захоплювала мене, глибоко, жорстоко, безжально.

Я била кулаками в підлогу, я плакала так, ніби це могло щось змінити, ніби можна було крізь цей крик повернути його назад.

Я хотіла стерти цей день.

Хотіла стерти себе.

Але минуле не стирається.

І мій біль тільки починався.

Хуан приглушив мій біль після розлучення з Олександром.

Пані Лободенко—це прізвище, яке більше не мало значення. Прізвище, яке залишалося у минулому, десь серед запорошених документів, серед людей, які ще не звикли до змін. Прізвище, яке вже не належало мені, хоча колись було частиною мене.

Я забувала його все більше і більше.

Олександр розчинився в часі, як дим сигарети, як запах парфумів, що залишився на подушці, але вже не мав власника.

Замість нього з’явився Хуан.

Гарячий, живий, справжній.

Хуан, який умів лікувати біль не словами, а своїм існуванням. Його руки торкалися мене так, ніби я була єдиною жінкою на цій планеті. Його голос звучав у темряві так, ніби він вмів переконати мене у чому завгодно.

Він став моєю вірою в те, що можна почати заново.

А я вбила його.

Чоловіка, який вилікував моє серце.

Але ні.

Все не так.

Він не був святим.

Він крав.

І я просто виконувала свою роботу.

Просто?

Це слово звучало, як насмішка.

Бо якщо все було так просто, чому моє серце зараз билося, як божевільне?

Чому руки досі пам’ятали тепло його шкіри?

Чому нічого у цьому світі вже не мало сенсу?

Життя продовжувалося.

Не тому, що я цього хотіла.

Просто світ не зупиняється через втрати. Сонце сходить, навіть коли тобі здається, що воно не має права цього робити. Люди ходять вулицями, сміються, говорять про незначне, закохуються, розлучаються, будують плани. А ти просто існуєш серед них, мов тінь, мов залишок людини, якою була колись.

Я читала книги.

Дивилася фільми.

Переглядала картини старих майстрів, намагаючись знайти в них сенс, хоч якийсь знак, що хтось до мене вже переживав подібне і знайшов відповідь.

Я досліджувала міфологію.

Занурювалася в легенди, читала про богів і демонів, намагаючись зрозуміти, як вони з’явилися, чому люди так потребували цих історій.

Я вивчала суть демонів і раптом усвідомила, що вони—це не щось зовнішнє, не якісь інші створіння, що полюють на людські душі.

Вони всередині нас.