2

***

Світло у номері готелю м’яке, тепле, майже невагоме. Лампа на тумбочці відкидає довгі тіні на стіну, і я бачу, як вони коливаються, мов віддалені вогні на воді. За вікном чути гул міста, приглушений, наче крізь товсту ковдру. Тут, всередині, інший світ — повільний, затишний, немов замкнений у скляній кулі.

Простирадла м’яті, їхній запах змішався із запахом його парфумів — легкий, з нотами кедра й цитрусу. Я відчуваю його навіть із заплющеними очима. Відчуваю його тепло поряд, шорсткість тканини його сорочки, прохолоду металевої пряжки на ремені.

Він сидить, спершись спиною на узголів’я, ноутбук на колінах. Його пальці швидко ковзають по клавіатурі, екран освітлює його обличчя холодним синюватим світлом. Біла сорочка злегка розстебнута, рукави недбало закочені, оголюючи сильні передпліччя. На зап’ясті блищить годинник — його холодний метал торкається моєї шкіри, коли він мимохіть проводить долонею по моїй талії.

Я тягнуся до нього, торкаюся його плеча кінчиками пальців, і тканина сорочки трохи прогинається під моїм дотиком.

— Сашуль, милий… — мій голос ледь чутний, розчиняється між нашими тілами. — Тобі ще довго?

Він опускає очі на мене, і в цьому погляді є щось, що змушує мене завмирати.

Ніжність.

Глибина.

Тиша, в якій ми існуємо лише удвох.

Він простягає руку, його пальці ковзають по моєму стегну, крізь тонку тканину атласного халата. Я відчуваю, як повільно стискається його хватка, як великий палець описує невидимі кола на моїй шкірі.

— Ще трохи, кохана, — каже він тихо, майже вибачливо.

Я вкладаю голову йому на плече, відчуваю, як його груди підіймаються з кожним вдихом.

Його тепло.

Його запах.

Його годинник, що все ще торкається моєї талії, прохолодний метал на гарячій шкірі.

Я заплющую очі.

Ця мить, ця кімната, цей дотик — вони залишаться в мені назавжди.

Ці слова звучать, мов шепіт крізь тишу. Я дивлюся на нього, і в грудях розливається тепло, повільне, глибоке, таке, що змушує забути про все інше.

— Милий, я надзвичайно сильно тебе кохаю…

Мої пальці торкаються його щоки, повільно ковзають по лінії підборіддя. Він затримує погляд на мені, довго, уважно, так, ніби бачить мене вперше. Потім посміхається — тією ніжною, ледь помітною посмішкою, що завжди належала тільки мені.

Його рука обіймає мене, тягне ближче, і я відчуваю, як він притискає мене до себе.

— І я тебе, — шепоче він, його губи торкаються мого чола.

І в цю мить світ зникає. Є тільки ми.

Я дивлюся в його очі, і вони темні, глибокі, наче нічне небо перед бурею. Десь далеко за вікном шумить місто — двигуни машин, гудки, голоси, життя, яке тече собі далі, не помічаючи, що для мене зараз існує тільки ця мить.

Я кладу руку йому на груди, відчуваю ритм його серця, рівний, впевнений, мов удари метронома.

— Дякую тобі… дякую, що ти є…

Мої слова зриваються з губ, тихі, майже беззвучні. Я знаю, що він чує. Я знаю, що він розуміє.

Його пальці легенько ковзають по моєму зап'ястю, немов запам’ятовуючи кожен дотик, кожну лінію.

— Якщо все піде до біса… — я роблю ковток повітря, шукаю в ньому сили. — Благаю, відпусти мене…

Він не відповідає одразу. Його погляд проникає глибоко, туди, де живе щось більше, ніж просто почуття. Щось, що тримає мене сильніше, ніж будь-які ланцюги.

— Не проси того, чого я не зможу зробити… — нарешті каже він.

І я розумію.

Він ніколи не відпустить.

Я бачу, як він старається. Він бореться з тим, що всередині нього, намагається вибудувати себе заново, ніби будинок після землетрусу. Але фундамент залишається тим самим — тріснутим, нерівним, з тінями минулого, які завжди знаходять спосіб повернутися.

Він ходить до психотерапевта. Вислуховує, киває, іноді навіть повторює їхні слова, ніби намагаючись повірити. Але я знаю — це не так просто.

Бо дитячі травми не лікуються повністю. Їх можна згладити, можна затерти контури, але вони завжди залишаються під поверхнею, ніби шрами під одягом.

Він ріс без батька.

І це не зміниш.

Ця відсутність живе в ньому, звучить у паузах, коли він мовчить довше, ніж треба. У його погляді, коли він чекає схвалення, навіть не усвідомлюючи цього. У тому, як він іноді стискає кулаки, ніби готується захищатися, навіть якщо ніхто не атакує.

Йому здається, що він недостойний любові.

І тому він шукає підтвердження своєї цінності в усьому, крім себе.

Він купує дорогі речі, тому що хоче, щоб світ сказав йому: "Ти важливий".

Він робить дурниці, бо в глибині душі сподівається, що хтось нарешті зупинить його і скаже: "Я бачу тебе".

Він душить людей своєю владою, бо боїться, що без неї вони просто підуть.

І часто він забуває, де межа між грою і реальністю.

Де закінчується сила і починається руйнування.

Де закінчується його біль і починається чужий.

Я бачу, як він намагається зібрати себе докупи. Відвідує терапевта, читає книги, слухає розумних людей, але всередині нього все ще звучить голос із минулого—тихе, невидиме відлуння самотнього дитинства. Він не скаже про це прямо. Не зізнається, що кожного разу, коли світ не дає йому підтвердження його значущості, всередині нього щось тріскається.

Я це знаю.

Бо я бачила, як він вибирає годинники, машини, костюми — не тому, що вони йому справді потрібні, а тому, що вони додають йому ваги в очах інших. Бачила, як він хапається за владу так, ніби боїться, що без неї його перестануть бачити.

Я бачила його після перемог — холодного, втомленого, з порожнечею в очах, бо справжнього задоволення вони йому не приносили.

Я бачила його після поразок — розбитого, мов розбите скло, бо кожен невдача — це доказ того, що світ мав рацію, коли казав йому, що він недостатній.

Він стискає мою руку сильніше, ніж треба, навіть коли просто йде поруч. Його хватка — це не ніжність, це контроль, бажання втримати, впевнитися, що я нікуди не зникну.