1 розділ.

За дірку в його голові запропонували чотири мільйони доларів. Я засміялася. Це замало. Замало за роки, які він вкрав у мене, за ночі, які я провела в очікуванні, поки він повернеться, і заранок, коли я прокидалася в порожньому ліжку, вдихаючи лише його відсутність. Замало за шрами — не фізичні, ні, він ніколи не торкався мене грубо, принаймні, не так, щоб залишити слід на шкірі. Але слова? Погляди? Холод, що просочувався між нами, як туман, густішав, згущувався, поки не став стіною? За це потрібно платити більше.

Моя остаточна ціна — десять мільйонів.

Вони погодилися майже одразу. Я не бачила їхніх облич, лише голоси в телефоні, стримані, сухі, ділові. Це не ті люди, що торгуються. Вони не сумніваються в моїх здібностях, не питають, чому я ставлю таку суму. Вони знають, що він того вартий.

Кожна жінка, принаймні раз у житті, мріяла вбити свого колишнього. Але не кожній за це платять. Мені — заплатять. Не життя, а мрія.

Я розглядаю його фотографію. Чорно-біле зображення, роздруковане на тонкому папері. Не офіційний портрет, а щось випадкове: він сидить у ресторані, склянка віскі в руці, рукав білої сорочки трохи закочений. Класика. Він завжди любив справляти враження. Густе волосся недбало розтріпане, але я знаю — ця недбалість ретельно продумана. Його очі, темні й пильні, дивляться трохи вбік. Не в камеру. Наче він щось передчував.

Я проводжу пальцем по знімку, відчуваючи шорсткість паперу. Його риси — надто знайомі, майже боляче знайомі. Колись я любила цю лінію щелепи, ці високі вилиці, навіть ту легку зморшку між бровами, що з’являлася, коли він думав. Я згадую, як проводила кінчиками пальців по його обличчю, як вивчала його, ніби намагалася запам’ятати кожну деталь. Я думала, що це було ніжністю. Насправді ж, то було запам’ятовування цілі.

Минуле виринає спалахами — уривками, фрагментами, мов розбите скло.

Ось він стоїть біля дзеркала, зав’язуючи краватку. Я сиджу на ліжку, загорнувшись у його сорочку, і спостерігаю за тим, як він робить цей ритуал — точний, відпрацьований до автоматизму. Він ловить мій погляд у відображенні і всміхається куточком губ. "Що?" — питає. Я тоді не відповіла. Лише знизала плечима. Тому що не знала. Тому що не могла знайти слів, щоб пояснити це дивне передчуття.

А ось інша картинка — дощовий вечір, наша остання розмова. Його голос спокійний, занадто спокійний. Мої руки стискають чашку з остиглим чаєм, але тепло вже давно зникло. "Це не твоя провина", — каже він. Але я знаю, що це неправда. Він просто хороший брехун.

Я повертаюся в реальність. Досить згадок. Він — лише мішень. Він — лише робота. Я професіоналка.

Але, чорт забирай, яке це солодке завдання.

Я відкладаю фото, але його обличчя все ще пульсує в голові, наче після довгого погляду на яскраве світло — навіть із заплющеними очима бачиш обриси. Його риси — врізані у мою пам’ять, як різьблення на камені. Його голос — наче стара пісня, яку ти не любиш, але все одно пам’ятаєш слова.

Я встаю, проходжуюсь кімнатою. Готельний номер безликий і холодний: бежеві стіни, темні меблі, приглушене освітлення. Стандартний інтер'єр, який не залишає слідів у пам’яті. Тут не повинно бути нічого особистого, нічого, що могло б відволікати від роботи. Але відволікає не номер. Відволікає він.

Я беру ноутбук, заходжу в зашифровану папку. Файли відкриваються швидко — документи, супутникові знімки, записи з камер спостереження. Його звички, маршрути, улюблені місця. Він не змінився: все ще п’є віскі, все ще носить дорогі костюми, все ще вечеряє в ресторанах, де столи бронюють за місяць. Його життя — вистава, де він головний герой. Але цього разу фінал напишу я.

Завтра він має прилетіти в місто. Його літак — приватний джет, жодних черг, жодних випадкових свідків. Охорона — троє чоловіків, професіонали, але не такі, як я. Вони звикли до небезпеки на відстані витягнутої руки. Я ж працюю з дистанції.

Я відкриваю карту. Готель, де він зупиниться, розташований у центрі, але його номер виходить вікнами на тиху вуличку. На даху сусідньої будівлі — ідеальна точка. Я вже знаю, як це зроблю.

Але перш ніж закрити ноутбук, ще раз відкриваю фото. Не це, офіційне, а інше. Наше.

Ми вдвох на березі моря. Вечір, сонце сідає за горизонт. Він сміється, обіймає мене за плечі, і я знаю, що тоді була щасливою. Або принаймні думала, що була.

Дивлюся на це знімок і ловлю себе на дивному почутті. Це не сум, не жаль. Скоріше, цікавість.

Чи він здогадується? Чи він відчуває, що за ним полюють?

І чи він знає, що той, хто тримає палець на спусковому гачку, — це я?

Я закриваю ноутбук, але ще кілька секунд сиджу, дивлячись у темний екран, ніби там можу побачити відповідь. Відчуваю, як у грудях щось стискається — легке, майже непомітне, як подих вітру. Але я знаю, що це таке.

Не сум. Не жаль.

Передчуття.

Я завжди була впевнена у своїх руках, у своїх очах, у своїх рішеннях. Постріл — це завжди проста арифметика: вітер, відстань, траєкторія. Жодних емоцій. Жодних сумнівів. Але тепер вони є. Вони причаїлися десь у глибині, ледь відчутні, мов слабкий тріск у віконному склі перед бурею.

Я встаю, відчуваючи, як м’язи затекли від довгого сидіння. Виходжу на балкон.

Місто під моїми ногами живе своїм життям. Вогні автомобілів пульсують у потоках нічних вулиць, натовпи ковзають тротуарами, з вікон барів долинає приглушений гул розмов. Це інший світ, світ людей, яким не доводиться робити вибір між життям і смертю. Людей, які не рахують відстань до цілі і не визначають силу вітру перед тим, як натиснути на спусковий гачок.

Я дістаю сигарету, хоч не курю вже кілька років. Підношу її до губ, але не запалюю. Просто тримаю в пальцях, вдихаючи гіркуватий запах тютюну. Старі звички — вони, як привиди, повертаються, коли найменше їх чекаєш.

Мені треба спати. Завтра все має бути чітко.

Але я знаю, що не засну.

Тому що в голові знову і знову повторюється один і той самий момент.