***3***

Ранок почався просто чудово! 

Розплющівши очі, я побачила хатину травника, залиту яскравим світлом осіннього сонечка. Воно вже не припікало як літом, але зігрівало ще досить добре. Проміннячко, що пробилось крізь фіранку на вікні, падало  у бадю з водою, що стояла на лавці біля печі і мерегтіло веселкою на стелі хатини. Відчувала я себе чудово! Нічого не боліло і не пекло, на душі було весело і солодко! Солодко було особливо, бо цілу ніч мені снилось, що домовушкін Дімін, сидячи у мене на ліжку, годував мене цукерками з молока, меду і горіхів. Доречі, свое ім,я він сам мені сказав, а ще пообіцяв Фімці носа накрутити.

Такий солодкий сон, що неймовірно хочеться пити, наче я дійсно цілу ніч їла цукерки...хех.

Додому, дід повів мене, після сніданку, на який я злопала яєшню, глечик молока тої самої Зорянки і невеликі, рум,яні хлібці, які пік сам травник. Смачно! Дід Сав тільки подивлявся на мене і посміхавсь собі у бороду, навіть не дивуючись моєму апетиту. У темно - сірих очах, сяяла небувала, для його віку, проникливість. По ним навіть неможливо було сказати що його вік перевалив вже за сімдесять зим. Про вік казали лише біла, довга борода і такі ж довгі вуса, кінці яких були заплетені у тонкі коси і зкріплені дерев,яними намистинами, з відомими мені рунами захисту, сили і достатку. Все інше - стан, зріст і стрункість тіла видавали в ньому великого воїна, який загортався у нескінченних битвах з ворогами.

Тітка Біна, мама Аннусі, розповідала що коли дід Сав з,явився у селі, то всі думали що це лицар Асконда, якого прислала корона щоб заправляти нашим хутором. Ага ж...смішно - лицар і заправляти нашим забутим селом. В той день на зустріч травнику, вийшов голова нашого села Савешки - сам  " майже барін" - Торек Бун. Людиною він був також військовою, казали навіть служив при самій короні, а як пройшло сорок зим, йому дали вільну і відправили до Темного на кулічки, тобто в Савешки, головувати у хутір. Адже в той час чарівників було вже замало, щоб у кожному селі був свій, отже почали відправляти військових. С тих пір він заправляв чесно і розумно, всі були ним задоволені. Тож коли прийшла звістка про нового військового, що прямує до села, зустрічати того пішло все село. Ніхто не хотів щоб Торека відсторонили. За роки що він провів у селі, люд породнився з цікавою і розумною людиною, якою був Торек, а своїх вже віддавти дзуськи!

І от, виїджає дід Сав із лісу, на своєму вороному Мурові, а посеред дороги до села стоїть Торек, а за ним душ п,ятдесят люду і всі руки в боки. Кінь так і став очі витріщив, а дід зрозумівши причину такої зустрічі та й каже: 

- Світлої Долі, люди Савешків! Я ваш новий травник...

Ось тоді всі і видохнули з полегшенням, а потім ще довго сміялися і шуткували, збираючись усім селом на вечорниці, з тієї зустрічи.

Чому "майже барін"? Бо до такого славного чоловіка як Торек, тітка Марена, вдова нашого коваля, просто нікого більш не підпустила. З першого ж дня вона його так в полон взяла, що вже за лунницю і дружиною йому стала. С тих самих пір, при любій лайці з сусідами, а вони були майже кожен день, дерлася на все село: "Да ти, темне дно, хоч знаєш, що мій Торек майже барін? Йому навіть лист від самої корони прийшов! Він якщо схоче, то всіх вас може з села виперти!!!" 

Звісно ніхто того листа не бачив, та й голова ніколи не з ким не лаївся і про листа не доказував, але до нього прилипло прізвисько "майже барін"

С тих пір і став, дід Савелістіан, травником у нашому селі.                                                                     Раніше була баба Липина, але навесні того року, через свій вік, вона віддала Світлій Долі свою душу. Травницею вона була тямущею, ще й до того ж заговорювати вміла і хвороби і скот. А от до діда спочатку довіри не було. З його воєнною виправкою ніхто не вірив що він на травах знається. Не йшли люди лікуватися до Сава, боялися що ще не тої трави їм підсуне, ще й мекати обо кукурікати почнуть.

Аж доки у тітки Біни, мами моєї подруги Аннусі, не прийшов срок отелу її улюблениці - корови Лісуні. Дві доби бідна корівка ревіла благим словом, а телятка немає і немає.Тоді побігла Біна до травника, в ніжки йому пала: "Савелістіан, ріднесенький, піди хоч доріж скотинку, щоб вона так не мучилась!" 

Дід пішов за нею мовчки. Зайшли в хлів і згодом ревище корівки припинилось. Травник вийшов з вкритими по лікті кровью, руками. Я і Фімка, тоді по п,ять зим нам було, так і заревіли на всю хату, бо дивились за цим з вікна хатини тітки Біни. Аннуся навіть не дивилась із нами, її вже давно на руках гойдала мама Санна, бо та ревіла за Лісунею, неприпиняючи. В той день у нас навіть науки, яку вела нам мама, не було. Ми всі просто немогли заспокоїтись.

Лісуню любили всі, вона була ватажком сільського стада і корів з козами і дітей що їх пасли. Розумна скотинка, не лише пасла і слідкувала за всім стадом, вона не раз завертала молодих, нерозумних телят і швидких кіз, від лісу, де часто пропадав необачний скот в зубах вовків. Вона також не раз відбивала стадо від поодиноких вовко -собак які наважувались напасти на стадо,на галявині біля лісу. Скільки разів ми з друзями вискакували з озера Зорів, щоб відбити прийдешнього звіра від теляти або кози, але доки добігали наша Лісуня вже від них тільки лахміття і лишала. Гострими рогами й копитами вона не залишала їм жодного шансу. От за її розум, відвагу і ласку до дітей її всі і любили.

- Убииив...! - завили ми з Фімом в один голос. Руки у крові, одже перерізав горлянку. Іншого нічого навіть у голову не прийшло. Так і вили втрьох наче вовченята, навіть Санна заплакала. Аж доки до хати не ввійшла тітка Біна і не замахала на нас руками:

- Да що ж за ревесько? Радіти треба, а вони ревуть...

- Уб...уб..убииив... - захлипувалась Аннуся.

- Заспокойтеся! Жива Лісуня, ще й телятком живеньким телилась. Слабенький правда, але ж який гарнющий! Білий з чорною зіркою на лобі! А Савелістіан справжній чародій, я вже і надію згубила...