***2***

Відкривши очі, я побачила безкрає, зоряне небо. Тисячі яскравих вогників мерегтіли всіма кольорами веселки. Здавалося вони то наближаються, то віддаляються. Наче гукають мене до такого заворожуючого і заспокійливого танцю. Ворушитися не було бажання зовсім. Також зрозуміла що навіть голова не болить, хоч і пам'ятаю різкий біль від падіння. Не було ні холоду, ні сирості землі. Здавалося що я пливу по течії річки, але вона якась неправильна - не мокра. Ні...все ж таки річка, ондо по сторонах бачу нахилені над водою гілки верби.

Тільки но до голови почали проскакувати раціональні думки, як я почула техесенький, але такий рідний до сліз, голос...Він лунав над річкою, деревами - загортаючи мене, немов ковдрою, загойдуючи, заворожуючи, разом із зоряним танком:

Ти пливи пливи моє серденько...

Най несе тебе швидка Ясенка...

Не журись моя люба Ніченько...

Я знайду тебе в саду Асконда...

На душі стало так легко і солодко. Ніжність до цих слів побігла доріжками сліз. Саме в цю мить на небо виплив рогатий братик Місяць і залив все навкруги сріблом, наче діамантовим пилом. Очі почали закриватися самі собою. Але пісня стихла і десь здалеку, наче з самого місяця, пролунав шепіт:

- Сіііін....- мабуть почулося.

- Сіннннн....- вже голосніше шепотів місяць. Стало трохи неприємно, наче до рук і ніг притулили тисячі голочок. Відразу майже не відчутних, але на трете: - Сінадін...- все тіло зірвалося болем тих голочок і я ,замичавши від болю, розплющіла очі.

Перше що я побачила була тітонька Санна. Вона стояла навколішки коло ліжка, на якому я лежала і тримаючи мене за руку, тихесенько звала:

-Сін... Прокинься... - її блакитні очі були мокрими від сліз. Але побачивши що я прийшла до тями, вона почала щиро посміхатися:

-Ніченько, як ти нас налякала! - мої вії стали вологими, бо сльози полились рікою вже у мене. Ніченькою - мене називала тільки мама. Так розповідала тітка Санна, адже я мами майже взагалі не пам'ятаю. Напевно це лише відчуття чогось рідного та забутого викликав у мене той голос в забутті.

З раннього дитинства мені відомо, що тітка Саннаван не моя мама, а сестра моєї мами. Вона ніколи не приховувала цього від мене, але я завжди називала її мама. Хто вона мені може бути, як не мама? Кожен вечір, перед сном, тітонька розповідала мені про мою маму і нашу родину.

Казала що вони з сестрою були благородні леді, але збіднілого роду Барон. Що мама була дуже вродливою і вихованою. Виглядала вона як і тітка, лишень у тітки коси були темні з рижиною, а у мами чорні як воронове крило, як і у мене. Казала що носик у мене геть як і у мами, тільки трішечки кирпатий. А от кольором очей , каже, я мабуть пішла у батька, хоч я і впевнена що очі у мене точнісінько від тітки.

Санна каже, що ніколи не бачила і не була знайома з ним, але у мами очі були карі, а от у мене блакитні, як ранкове небо.

Розповідала також, що я потрапила до них такою малою, що навіть не вміла балакати. Але ще тоді вона присяглась моїй мамі, що ніколи в житті вона мене не залишить і не скривде. Коли я запитувала де зараз моя мама - мені відповідали, що вона зникла після того як передала мене тітці. Саннаван запевняла мене що мама любила мене понад усе у світі. Коли ж я питала чому тоді вона мене залишила і більше ніколи не з,являлась, тітка казала що не може цього розповісти, бо сама достеменно не знає куди зникла мама. Колись навіть припустила що можливо її вже немає серед живих.

Про батька вони взагалі нічого не знали і навіть на очі його не бачили. Більш того ніколи не чули навіть, щоб мама взагалі в когось закохувалась або про когось згадувала. От і росла я на розповідях про мою матусю, навіть не уявляючи хто може бути моїм батьком.

Можу з впевненістю сказати лише одне - у мене зараз найкращі в світі батьки!

Санна ніколи не зробила мені жодного лиха. Завжди намагалась пояснити словами все те в чому я не права і чому так не можно робити. Найважчім покаранням мені були виправні роботи - город і хлів з худобою. Спочатку у цьому списку було ще й читання, але зрозумівши що читати мені як раз і подобається - це покарання змінили на приготування їжі.Ото точно покарання! Ну не люблю я свіжувати зайчатину, чистити рибу і з тістом я взагалі не дружу. Але так як я не зовсім спокійне дівчисько, взагалі то не так! Так як я зовсім не спокійне дівчисько і майже кожен день потрапляю у неприємності, можу сказати сміливо - я вмію готувати! Чоловік  моєї тітки, тобто мій тато, бувши мисливцем, кожен день приносив додому дичину або рибу і завжди навчав мене як це правильно  освіжувати. Отак і навчилась - учудувала дурість - вечеря з мене!

Рафаєль же - чоловік Саннаван,взагалі сама доброта. Пояснював завжди терпляче і з посмішкою. Мені навіть запитувати що далі робити не доводилось. Він завжди починав розповідати саме те, що я хотіла спитати. І взагалі розповідав так, що я все запам,ятовувала з першого разу.

Моїх названих батьків любили діти усього села. Саннаван з Рафаєлем порівняно молоді батьки, якщо рівняти з мешканцями Савешків. Їм обом було не більше тридцяти зим. Обоє вирізнялися не лише лагідною вдачею а і стрункими станами і манерами. Вони переїхали жити до села перед тим як я до них потрапила. Люди їх прийняли дуже добре і благодушно. Вони хоч і були благородного роду, та не задирали носи і вели себе по простецьки як і всі інші. Раф став мисливцем, доволі вдалим. Ніколи не вертався з лісу з порожніми руками. Він часто допомагав решті мешканців і хатину зрубити і шкури вовчі та лисячі вимнути. В помочі ніколи і нікому не відмовляв.

А Санна так любила з дітьми носитись, що майже вся дітвора  у неї на руках і повиростала. Зрештою вона почала навчати дітей грамоті. Дітям  то добре  бо школи у нас не було, а до Достині далеко - півтора дня на парокінному возі або день верхи. Та і якщо дітей на науку повідправляти, хто буде дома допомагати? А тут і на місті дітвора і Санна при ділі. Отже немає їй часу тужити що своїх діток ще немає.