Глава 19.

* * * * *

Царство Живих. Україна. Село Малі Канівці, Черкаська область. П'ять місяців потому. 

Він, задумавшись, сидів за столом і дивився на худорляву спину хлопця, який стояв біля кухонної тумби. Час був пізній. Сонце сховалося за обрій. Прохолодний вітерець беззвучно грав білим тюлем через відкриту кватирку. Чувся неквапливий дробовий стукіт крапель об шибки. Тьмяно світила єдина лампочка у старому плафоні. Вже минуло приблизно сім місяців з того моменту, як на вимогу Міра йому довелося повернутися до батьківського дому та продовжити виховання чужої дитини. І чи то його рука була не така міцна, як у попереднього татуся, чи то в ньому ще тліли залишки людяності, але поводитися так, ніби бузувір у Віктора не виходило. До рукоприкладства чоловік вдавався лише в тих випадках, коли терпінню приходив кінець. Траплялося таке рідко, адже Ерік був настільки вишколений, що часом навіть не вірилося у його існування. Хлопчик нагадував непомітного і мовчазного раба, який беззаперечно виконує будь-яку забаганку.

За цей час синочок помітно подорослішав. Хлопець виріс. Дитячі риси обличчя стали різкішими, погляд серйознішим, а рухи неквапливими. Голос огрубів і зміцнів, але в ньому все ще залишалася якась нотка хрипоти. Він нагадував різко помолоділого імператора, хоч і з іншим кольором волосся та очей, і більш поступливим характером.

Віктор почухав неголене підборіддя і насупився. Окинув поглядом фігуру молодика. У його уявленні Ерік ще рік-другий мав залишатися невинною дитиною, але природа та генетика, очевидно, вирішили інакше.

— Ти пам'ятаєш, який сьогодні день? — нібито ненароком запитав чоловік і посміхнувся.

— Середа, — не обертаючись, тихо відповів хлопець.

— І це все? — маг примружився. — А яке число?

Хлопець зіщулився. Він чудово знав, яке сьогодні число, а тим паче день. Дивно, що й батько про це згадав. Тяжко зітхнув і, продовжуючи чистити картоплю, ще тихіше промовив:

— Дванадцяте квітня…

— А що у нас дванадцятого квітня, га? Ти пам'ятаєш, Еріку?

— День, коли я народився… — ледь чутно прошепотів підліток у відповідь і насупився, сильніше стиснувши в руці ніж.

— Що ти там бурмочеш собі під ніс? — невдоволено гаркнув Віктор. — Гучніше говори!

— Мій день народження!

— Нарешті! А я вже подумав, що ти забув про своє свято!

«Це ти в нас полюбляєш все забувати…» — подумки обурився хлопець, але вголос нічого не сказав, далі займаючись чищенням коренеплодів. Йому зовсім не подобалося, що тато вирішив заговорити про його день народження, адже за останні кілька років навіть словесно жодного разу не привітав, а подарунки взагалі ніколи не дарував. Було страшно подумати, що спало на думку батькові і для чого він взагалі торкнувся цієї теми.

— Чого мовчиш? Ти не радий?

— А чому радіти? — счекавши паузу, сумно промовив хлопчина. — День як день, нічого незвичайного. Став на рік старшим, от і все.

— Ерік, Ерік, — пробурмотів чаклун. Тяжко зітхнув, а потім підвівся зі свого місця. — Ще зовсім молодий, а вже бурчиш, як дідуган! — він вийшов із кухні і заходився ритися в шафі за дверима. — У тебе чудовий вік, життя тільки починається.

— Чудовий вік для життя під замком, — передражнив татуся юнак.

— Що ти там знову бурмочеш? Я тебе погано чую, – Віктор повернувся вже з пакетом. – Так, відірвись від своєї картоплі, у мене для тебе подарунок є.

Подарунок? Це слово немов кувалда вдарило хлопця по голові. Він на мить завмер, намагаючись зрозуміти, чи не сниться йому це. Відклав убік ніж, вимив руки і, витираючи їх рушником, повернувся до батька і з недовірою глянув на нього. Як не дивно, у того в руках справді щось було. Чоловік коротко посміявся, побачивши вираз обличчя сина, а потім простягнув йому пакет, але той навіть не зрушив з місця.

— Бери, не бійся, — його голос прозвучав м'якше, і хлопець невпевнено взяв презент, але не зазирнув усередину, а продовжив дивитися на Віктора. — Еріку, у нас з тобою склалися погані стосунки. Вимушений визнати, я — нікчемний батько, — чаклун звернув увагу, як юнак відвів погляд і скривився. — Останні півроку я намагаюся тримати себе в руках, — таким чином він вирішив виправдати різку зміну у вихованні. — Намагаюся не вдаватися до рукоприкладства… ти це помітив?

Чоловік із надією подивився на сина, але той, як і очікувалося, не відповів. Так, безперечно, батько став бити рідше, але залишався таким самим суворим і холоднокровним. З його вуст постійно сипалися моралі, глузування і лайка. Він так само залишався бридким виродком та нікчемою в очах найріднішої людини. Це тільки відштовхувало подоросліле чадо. Тут навіть не потрібні були слова: Вітя розумів і так, що Мір зламав усе, що тільки можна було, а отже всі його спроби налагодити контакт із хлопчиком лише марна трата часу.