Глава 18.

* * * * *

Годинна стрілка наближалася до дев’ятої ранку. Молода парочка за найдальшим столиком просторої кухні, допивала чай. Тут, як і в будь-якому іншому приміщенні замку, кам'яні стіни здавались чорними, повсюди стояли масивні меблі з ебенового дерева і горіли свічки в настінних канделябрах.

Хлопчина, поголений і причесаний, був одягнений у білу сорочку апаш із закатаними по лікоть рукавами і темні штани на підтяжках з високою посадкою, точнісінько за модою 20 століття. Доповнювали образ високі важкі черевики. Він сидів боком на стільці, звісивши праву руку через спинку, а в лівій тримав напівпорожню чашку. Звузивши очі, юнак вдивлявся в одну точку на підлозі, поглибившись у власні думки. Раптово перевів погляд на дівчину навпроти і посміхнувся. Та, нічого не помічаючи, продовжувала дивитись на потопаючий у розплавленому воску язичок свічки. Білий в'язаний светр був на розмір-другий більший за господиню і своїм об'ємом приховував худорляву фігурку. На ногах — темні вузькі джинси і в тон їм кеди. Декілька кучерявих пасм, що вибилися з недбалого пучка, обрамляли миловидне личко. Вона тривожно заламала тонкі пальчики і закусила нижню губу.

Подібні моменти усамітнення були для них аж ніяк не рідкістю. Постійних жителів у замку, таких як вони, не було. Винятком хіба що міг стати Іскандер, але він бував у Темній Імперії не часто. Зустріти на кухні Габріеля взагалі здавалося чимось неймовірним, інколи виникало відчуття, що правитель зовсім не їсть. Але Дієго чудово знав, що це не так, адже колись давно, ще до появи тут Маріанни, неодноразово складав компанію пану під час трапези. Як результат, єдиними істотами, які хоч якось могли потривожити їх, були жерці із дзеркальними очима, кількість яких тут просто зашкалювала. Їхня чисельність перевищувала кілька десятків, а то й взагалі доходила до сотні. Але вони, як і багато інших викликаних істот, не потребували ані їжі, ані води, ані сну. Та й підлітки, звикнувши до їхньої постійної присутності, вже перестали звертати на них увагу. Адже єдиним місцем, де цих істот не було, для них залишалася їхня вежа.

На думку володаря, вони жили на різних поверхах, мали власні вбиральні та душові, але насправді для них ці межі давно стерлися. За ті два роки, які прожила тут Маріанна, вони не лише потоваришували, а й встигли закохатися. Заповнюючи собою дозвілля один одного, за відсутності належного нагляду з боку опікуна в особі імператора, і зовсім стали ділити одну спальню на двох. І тепер думка про те, що в них з'явиться вчитель, турбувала кожного не на жарт. Ось тільки причини тривог у кожного були свої.

Дієго повернувся в бік подруги, допив чай і поставив на стіл філіжанку. Потягнувся двома руками до дівчачих пальчиків і накрив їх своїми долонями, не дозволяючи більше заламувати. Вона звела очі і зустрілася з його закоханим поглядом. Він виглядав невиспаним, на обличчі залишався відбиток втоми, але це ніяк не позначалося на його зовнішній чарівності. І Маріанна посміхнулася, забувши на мить про все.

— Що з тобою? — у його голосі з'явилася захриплість. Він ще з самого пробудження зривався на хрип.

— Мені страшно, — чаклунка знову зажурилася. Посмішка зникла з дівочого обличчя. — Не по собі від думки, що в нас з'явиться якийсь незрозумілий "вчитель".

— Незрозумілий це слабо сказано, — він посміхнувся і відпустив руки співрозмовниці, повернувшись у попереднє положення. Позіхнув, прикривши кулаком рота, а потім протер зігнутим у фаланзі вказівним пальцем око. — Насправді, якщо оцінювати цю ситуацію холодною головою, то все не так вже й погано. Мені дійсно складно вчитися самотужки. І, можливо, з нього справді вийде гарний вчитель.

— А те, що він брат Віктора тебе не бентежить? - вона округлила очі. — Один лиха тут накоїв, а другий, на твою думку, з добрими намірами з'явився? Очевидно ж, що справу родича хоче продовжити… — вона надула губки.

— І що він зробить? — скептично спитав Дієго. — У Габріеля немає сім'ї, більше немає сина, ніким ризикувати. Нас вбити? А ми з тобою, хто такі? Прості чаклуни без роду?

— Він може вбити Габріеля, щоб заволодіти престолом.

Хлопець заперечливо похитав головою. Якби хотів, убив би вчора. Залишившись з ним віч-на-віч, поклавшись на ефект несподіванки, ще, можливо, і був би шанс позбавити життя такого здібного чарівника. Але тепер…

— Ти ж не простий чаклун, а обернений демон. Вже якась особливість.

— Обернути можна будь-кого, хоч тебе. Це точно не показник.

— Я все одно не хотіла б, щоб він був моїм учителем… — продовжувала гнути свою лінію дівчинка.

— Я чомусь думаю, що він не вчитиме тебе, бо навряд чи зможе навчити чогось… І тобі не варто його боятися, — він знову посміхнувся. — Тебе є кому захистити, — Дієго підморгнув їй, і Маріанна зніяковіло посміхнулася. — У тебе є я. Більше того, у нас є Габріель. Він точно не дасть образити якомусь чаклунові своїх вихованців. Особливо тебе.