Глава 13.

* * * * *

П'ять місяців по тому. Царство Живих.

Падав тихий грудневий сніг. Ажурні сніжинки повільно кружляли в повітрі і, мерехтячи, стелилися ковдрою на голий асфальт. Вітру не було, мороз злегка пощипував за щоки випадкових перехожих. Місто занурювалося в зимову казку. Скрізь сяяли різнобарвні вогні, грала весела музика. До різдва залишалося лише кілька днів.

Восьмимісячний хлопчик із цікавістю спостерігав за тим, як чоловік ставив ялинкове дерево у кутку кімнати. У просторому приміщенні витав приємний та освіжаючий запах хвої, перемішуючись із пряним ароматом імбирного печива. Негучна музика доповнювала передсвяткову атмосферу. Балончики штучного снігу, безліч шишок, цукерок та іграшки у коробках. Все це чекало своєї черги, щоб прикрасити їх маленький будиночок.

Це було перше свято в житті малюка, яке чародій все ж таки вирішив хоч якось відзначити, але належного настрою вже не було. І якщо з ранку, коли він, користуючись тим, що дитина спить, придбав новорічне дерево, його душа і сама просила свята, то зараз він відчував себе настільки паршиво, що вже не хотілося нічого. Він був пригнічений і, одночасно, наляканий тим, що відбувається. Після повернення додому на нього чекав неприємний подарунок в особі непроханого гостя — здібного чаклуна. Коли Віктор, повернувшись з ринку, переступив поріг будинку, він спочатку почув дитячий белькіт, а потім, увійшовши до спальні, де залишив темного ангела, мало не зомлів, побачивши юнака, який сидів у кріслі та тримав на руках Освальда. Віктор чудово знав, хто до нього завітав, і розумів, що добром цей візит не скінчиться. І ось уже кілька годин, як він був змушений терпіти присутність цієї людини, розпрощавшись не лише зі святковим духом, а й настроєм в цілому.

— Навіщо це все? — скептично запитав русявий хлопець у темному светрі та чорних джинсах, зупинившись за метр від господаря будинку і оглянувши частково прикрашену іграшками ялинку.

— Різдво, Міре, — процідив крізь зуби чоловік і, взявши червону скляну кулю, повісив її на гачок, а потім на одну з гілочок.

— І що з того? — з усмішкою перепитав співрозмовник та почав крутити в руках апельсин.

— Я хотів зробити для дитини свято… — ледь чутно відповів чаклун.

— Для цієї? — гість показав пальцем на хлопчика, який спокійно сидів на дивані і заворожено дивився на дерево, що сяяло різнокольоровими вогнями гірлянди. Побачивши, як стис губи Віктор, юнак зареготав. — Святкувати зі своїм сином будеш, а цим хлопчиськом тепер займуся я, — він наблизився до чоловіка і зі смішком потріпав його по щоці. — Раз ти в нас боягузливий сучий син, — хлопчина змінився в голосі, світло-сірі очі раптово потемніли, і він злісно окинув поглядом підопічного покійного імператора. — Так, малюче? — він обернувся до світловолосої дитини. — Твій новий татко дрейфло?

І на цих словах Мір ткнув чарівника апельсином у груди, віддаючи його, а сам попрямував до темного ангела. Сів на диван біля незвичайного створіння, схопив за підборіддя, піднімаючи голову, щоб краще розглянути різнокольорові очі. Освальдові це не сподобалося. Він пролепетав щось невиразне і ручкою спробував прибрати чіпкі пальці молодого незнайомця, але той лише посилив хватку. Хлопчик захникав, і юнак одразу вдарив його долонею по щоці.

— Не скули! — гаркнув він.

Дитячу реакцію чекати не довелося. Малюк одразу розплакався і до нього підскочив Віктор.

— Міре, ти що робиш? — він схилився над дитиною і простягнув до неї руки, бажаючи забрати і втішити, але зробити це не насмілився: дуло пістолета тут же уткнулося йому в шию, і чаклун завмер. — Пістолет? Ти зовсім збожеволів? — чоловіче обличчя перекосилося від подиву. — Ти ж не вистрелиш у мене.

Хлопець знову засміявся. Прибрав зброю від  горла Віктора і приставив до чола темного ангела. Чародій вирівнявся, розуміючи, що, мабуть, він настільки давно не спілкувався зі своїм гостем, що встиг забути, яка в того вдача. І що жартувати з ним не варто.

— Ще як вистрілю, — впевнено відповів Мір. — Спершу пристрелю цього виродка, а потім тебе. Спробуй тільки рипнутись! — він витримав коротку паузу. — Ми ж домовлялися, що ти все зробиш сам, поки я знайду безпечне місце, — приємний чоловічий голос перетворився на злісне шипіння. — І ось я прийшов, щоб забрати вас і що я бачу? Як хтось загрався в татуся, замість того, щоб перетворити цю дитину на щось людське?! Зі своїм сином грайся в татка, або нових собі понароджуй, а цього не чіпай! Він мій! Ти зрозумів?!

Чоловік мовчав, з тривогою дивлячись на свого гостя. Освальд продовжував плакати, і Вікторові не залишалося нічого іншого, як здатися. Він відвів погляд, проковтнув ком у горлі і ледь чутно промовив:

— Зрозумів…

— От і славно! Боже, та заткнися ж ти нарешті! — хлопець гаркнув на дитину. — Як його заткнути?