Глава 6.

* * * * *

Три роки по тому. Царство Мертвих. Темна імперія.

  Він поволі увійшов до кабінету батька, дочекавшись на те дозволу. Минали роки, летіли дні, але їхні стосунки так само залишалися холодними. Прірва між ними ніяк не хотіла зменшуватись, навпаки, здавалося б, що вони ще більше віддалилися один від одного за той час, який минув з моменту, коли в замку з'явився обернений демон. Розмовляли вони вкрай рідко, а мови про якісь душевні бесіди, як між рідними людьми, і зовсім не було. Габріель дорослішав, під опікою досвідченого приятеля ставав більш стриманим і розсудливим, але, незважаючи ні на що, робити перші кроки на шляху до примирення з батьком відмовлявся навідріз. Тяги до цього не було, та й сенсу як такого молодий темний ангел не бачив.

За минулі дев'ять років з чудернацького хлопчика він перетворився на розсудливого чоловіка, який зрідка давав волю якимось емоціям. І все ж, незважаючи ні на що, він завжди пам’ятав про своє призначення. Габріель розумів, що Вільгельм старіє, і не за горами той день, коли Смерть замість нього постукає в ці двері, і покличе батька на останнє рандеву. І тоді до нього перейде не просто влада, все Царство Мертвих буде у його розпорядження. 

Перше, що він побачив — незнайомий чоловік, що сидів у кріслі навпроти батька. Саме на тому місці, де сидів він сам щоразу, коли доводилося вислуховувати нотації. Габріель окинув поглядом непогану амуніцію, і коли гість обернувся до нього обличчям, зазначив, що той досить молодий. Перед ним був абсолютно незнайомий йому хлопець. Худий і високий, з русявим волоссям і вузьким довгим носом. Увійшовши перевів погляд на імператора, бажаючи почути навіщо той його покликав.

— Доброго дня, батьку, — привітав він імператора рівним і твердим голосом. — Ти хотів про щось поговорити? Я бачу ти зайнятий.

— Ні, Габріелю, ми якраз чекали на тебе, — Вільгельм посміхнувся і вказав крісло по інший бік від себе, навпроти незнайомця. — Сідай, я хотів тебе з деким познайомити.

Молодик не відповів. Сперечатись із батьком не було сенсу, тому він підійшов і сів на вказане місце. Гість усміхнувся і його губи перетворилися на вузьку лінію. Світлі сірі очі з цікавістю почали розглядати спадкоємця. І темний ангел, не бажаючи навіть дивитися на хлопця, з нетерпінням втупився на імператора.

— Тобі відомо, що я не молодію, — почав пояснюватися Вільгельм. — І мені все складніше займатися всім поодинці. Та й ти ще не зовсім готовий стати новим правителем. Тому я вирішив, що мені необхідний помічник, якого навчу всьому, що вважаю за потрібне. А вже потім, як я відійду від справ, він стане твоїм помічником, твоєю правою рукою, вірним другом і порадником.   

— У мене вже є помічник, вірний друг, права рука і порадник в одній особі, — сухо відповів молодий чоловік, так само не дивлячись на незнайомця. — Ще одного не потребую.

Світловолосий чоловік стис губи, пильно дивлячись в очі синові. У будь-якій іншій ситуації, якби не було поруч молодого чаклуна, їхня розмова склалася б зовсім інакше. Але у даному випадку імператор розумів, що йому необхідно поводитися куди більш стримано, щоб не впасти в очах нового підопічного.

— Габріелю, — старий усміхнувся. — Ми обоє чудово знаємо, що твій «друг» вкрай небезпечний для нас. І нікому не відомо, що в нього в голові. Твій підопічний — мисливець за нечистю, ще й до того ж обернений демон, який будь-якої миті здатний розірвати на шматки кожного з нас. А Віктор — здібний чаклун, бой… 

— Цей обернений демон ось уже дев'ять років живе в нашому замку, — обличчя світловолосого гостя перетворилося на неприродну кам'яну маску. — І за весь цей час він жодного разу, чуєш, жодного разу мене не обдурив, не підвів і не зрадив. А як давно ти знайомий ось із цим? — він кивнув головою у бік незнайомця. 

— По-перше, ось цього, як ти кажеш, звуть Віктор, — голос Вільгельма натягнувся. — А по-друге, я знайомий з ним достатньо часу, щоб переконатися в його вірності.

— Та невже?! — з подивом вигукнув спадкоємець. — І скільки ж ти з ним знайомий? — він скорчив гримасу. — День? Два? Три?

— Габріелю, — володар намагався тримати себе в руках, говорити якомога м'якше, але виходило це насилу. Гість же у свою чергу з неприхованою цікавістю спостерігав за сценою, що розігралась. — Я знайомий із Віктором достатньо, щоб зрозуміти, що його кандидатура чудово підходить на роль мого помічника.

— То може він і імператором стане? — із самоконтролем у сина було проблематичніше, ніж у його батька. Говорив він різко і грубо, але на обличчі так і не здригнувся жодний м'яз. — Адже я досі не викликаю в тебе довіри.

— Габріелю, — звичка Вільгельма постійно акцентувати увагу не імені сина так нікуди і не зникла. Чоловік вважав, що така манера звернень найкраща тактика у подібному діалозі. — Ми тут усі дорослі люди, і добре розуміємо, що Віктор не може стати імператором замість тебе, адже він не є темним ангелом.