Глава 1.

* * * * *

Царство Мертвих.

Він ледве волочив ноги кам'янистою стежкою. В голові туманилось, перед очима все пливло, він не помічав красу блідих квітів асфоделя, якими поросли безмежні луки по обидва боки. У цьому світі не було сонця, замість нього — білястий диск на темному полотні. Його тьмяне світіння лише трохи висвітлювало дорогу мандрівника, від чого вона ставала ще важчою. Кінцівки не слухалися, він оступався на камінні, що траплялося на шляху. Поруч пролітали безтілесні легкі тіні померлих. Чаклун чув їх стогін, ледве вловимий і подібний до шелесту зів'ялого листя. Могильним холодом віяло з усіх боків темного царства, сильним вітром сковуючи і пронизуючи до кісток.

Молодий чоловік і сам не знав, звідки бралися сили йти далі. Згорбившись, притискав до живота долоні, намагаючись сповільнити кровотечу. Але з кожною хвилиною ставало все тяжче вести боротьбу за власне існування. Йому здавалося, що варто тільки на мить дати собі розслабитися, заплющити очі більше, ніж на секунду, і він відразу стане одним з тих привидів, що снують навколо. Здасться без бою, втратить самого себе без шансу на порятунок. Мандрівник не пам'ятав, хто він і як тут опинився, не відав звідки взялися всі ці рвані рани, але твердо був переконаний, що йому необхідно йти вперед, адже не просто так посеред поля знаходиться ця стежка.

Дихати ставало все важче. Холод голками пронизував легені, від чого кожен подих перетворювався на пекельні муки упереміш з гострим болем. Піхви з мечем тягли до землі, але знайти в собі сили аби відстебнути їх і кинути зброю посеред дороги не міг. Він не збирався зупинятися ані на мить. Волів впасти бездиханим, коли життя покине тіло, ніж здатися живцем.

Чоловік раптом зупинився. Квітучі поля закінчилися, попереду розкинулися лише простори випаленого ґрунту, в тріщинах якого виднілися язички полум'я вогняної підземної річки. Лише його стежка залишалася незмінною і вела по схилу вгору до величного замку в готичному стилі, розташованому на височині скелястої місцевості. Його вже можна було роздивитися неозброєним оком. Кам'яне різьблення прикрашало фасад, а над порталом виднілася мозаїка страшного суду. Ковані шпилі двох вузьких веж здіймалися далеко вгору, через що з такої відстані їх уже майже не було видно. Але крім цих високих дзвіниць, замок оточувало безліч інших загострених веж розмірами поменше. І всі вони вказували на вертикальну спрямованість споруди. Через велику кількість візерунків, орнаментів та подовжених фронтонів складалося відчуття, що будівля охоплена вогнем. На фасаді виднілися стрілчасті вікна. У центрі над порталом красувалася величезна троянда-вітраж — кругле вікно, діаметром близько десяти метрів, прикрашене фігурною палітуркою з хитромудрих візерунків, які нагадували розквітлий бутон. Численні арки та напіварки надавали будові певної невагомості та легкості.

— Пане... — в одному з жилих приміщень замку почувся монотонний голос.

Юнак, що сидів у кріслі, здригнувся від несподіванки і обернувся у бік гостя. Окинув його сіру мантію оцінюючим поглядом, похитав головою, і знову повернувся до чоловіка, з яким розмовляв до цього.

— Прошу вибачення, що потурбував у такий пізній час.. — почало говорити створіння без статі, з накинутим на голову капюшоном, склавши перед собою руки ніби для молитви. — Але ситуація не терпить зволікань.

Хлопець округлив від почутого очі. Що могло трапитися в замку, щоб прислуга увірвалася до кабінету володаря, забувши про правила? Втім, дозволити собі говорити замість імператора він не міг, хоча був його сином і спадкоємцем, тому терпляче чекав відповіді, продовжуючи дивитися на батька.

— Говори.

Владним голосом вимовив чоловік середніх років, сидячи на кріслі-троні біля вікна. Він був одягнений у багато оздоблене темно-синє вбрання з червоно-золотими візерунками, чорні штани і в тон їм шкіряні чоботи. Біле волосся спадало на широкі плечі.

— До нас завітав мандрівник. Озброєний, але загрози не несе. 

— Загрози не несе? — імператор скептично підняв брови і рівні губи розплились в глузливій посмішці. — І тому ти набрався сміливості увірватися до нас без стуку?

— Хлопець молодий. Смертельно поранений. Протягне від сили годину. Можливо, Ви хотіли б з ним поговорити, Вільгельме.

— Ні, — навіть не задумуючись, спокійно відповів володар. — Мені немає ніякого діла до поранених мандрівників. Сгодуйте його моїм пташенятам, нехай поїдять свіжатини.

— Буде виконано, пане.

Підопічний вклонився правителю, але піти, скориставшись заклинанням, не встиг. Молодий чоловік, що досі мовчки сидів та уважно слухав коротку розмову, такий же світловолосий, як і батько, раптом підскочив з місця і, обернувшись до прислуги, незвичним для всіх твердим голосом, буквально гаркнув на місцевого жерця:

— Тільки спробуй це зробити!