Глава 4. Сережки. Зачарована історія

В дитинстві я мріяла про золоті сережки. Щоб мені прокололи вуха, і я б їх носила. Але з ними постійно була якась засада.

Біда №1: Радянщина

В школі їх забороняли носити. Це ж була совдепія, усіх під один гребінець. Що саме сережки дівчаток зробили Радянському Союзу та комуністичній партії, зрозуміти одразу складно. Але щось там, напевно, таки було. Адже не могла ця тотальна заборона взятися нізвідки. Мабуть, історія про шпигунів, прослуховування та державну зраду, ну не менше.

Вчителі постійно змушували дівчаток із сережками їх знімати, викликали батьків тощо. Мовляв, вдома носіть, а до школи — зась. Дівчата йшли на хитрість, казали, що вуха гнитимуть, а проколи заростуть.

Це була постійна епопея. Моя правильна мама на це б не пішла від слова "зовсім". Тому в дитинстві з цим не склалося.

Біда №2: Золото серед бурштину

Коли я закінчила школу, в країні був страшенний дефіцит. Тобто абсолютно порожні полиці в магазинах. Заходиш у ювелірку, а там або щось із бурштину, або срібні ложки, або кулею коти.

І ось одного разу я проходила повз наш єдиний на все місто ювелірний магазин і чисто випадково зайшла. Щось мене вело: мабуть, чуйка, як у мишки на шматочок сиру. І, о диво! Там лежали сережки, і саме такі, як я і хотіла. Боже, яке щастя!

Але ж кажу, була Біда. Я того дня їхала до бабусі в село, потяг мене б не чекав і квитки вже були куплені, а мама завжди працювала у другу зміну, тобто я її не побачила перед від'їздом. Просто залишила їй записку: "Мамо, я їх знайшла!" Вона вже давно обіцяла мені їх купити, просто треба було спіймати момент істини, щоб вони з'явилися в магазині. Сказала, які саме, де лежать і скільки коштують. З повною впевненістю, що вона їх купить.

Тиждень потому мені прийшов лист з дому: "Олю, коли повернешся з села, підемо і купимо які захочеш". Ну да, звісно, точно, лежатимуть вони там і чекатимуть! Так вони пролетіли повз мене вперше.

Ліричний відступ

Було кумедно, що це був період, коли я зустрічалася зі своїм першим коханням. У село тоді приїхали дядько з тіткою та моїми братами. Коротше, розподіл обов'язків склався ідеально, на нашу з тіткою користь. Ми на кухні, а мужики на городі. Чиста краса!

Повернення додому — це була окрема пісня. Бабуля навантажила мене, як в'ючну конячку: і курочку, і мед, і те, і се. А тягти ж то мені, все те "щастя". Лист від мене запізнився, і мене ніхто не зустрів. Я ледве йшла і під кінець дороги вже просто ревіла і думала: "Ну блін, коханий, любий, ну де ти з усіма своїми машинами, тут людина гине!" Якась тітонька дорогою допомогла мені тягти те все. Пам'ятаю й досі  її фразу: "Коли ми вже перестанемо тягати такі важкі сумки?"

Коли прийшла додому, виявилося, що мама лежить в лікарні, вдома ціла гора брудної білизни і повна торба проблем по всіх фронтах. Весь наступний день я прала це все, і не так як зараз — на кнопочку натиснути. А наступного дня погнала після лікарні в перукарню манікюр робити. Мені ж було кого чекати! І, звичайно ж, я дочекалася: ВІН прийшов. Ми сиділи, розмовляли, і він такий узяв мої долоні і почав їх розглядати. Шукав сліди сільської роботи. Наївний Шерлок Холмс! Я ж підготувалася до зустрічі! Перепрала цілу гору білизни, сходила в перукарню, а він шукає сліди сільської роботи. Не вгадав — ми міські.

Біда №3: Зайва відповідальність

Коли напередодні весілля чоловік купував мені перлинну ниточку, то запропонував мені купити і сережки. Ми були в одній з найбільших ювелірок області. Блін, ну чому я така ВІДПОВІДАЛЬНА? Точно Біда. Весілля попереду, а раптом грошей не стане? Батьки ж ніде не допомагали, і я боялася, що ми в бюджет не впишемось. Ну що сказати, це була ще одна спроба закрити цей гештальт. Не вийшло.

Біда №4: Фінансова чорна діра

Це коли я вже почала заробляти в торгівлі, і це ж не 3 мільйони доларів. Але то ремонти, то син хворів, то ще щось. Якось вічно щось відбувалося, а коли ти всередині лісу, то дерева видно, а ліс — ні.

Біда №5: Чоловіче "Потім"

Після другого заміжжя, коли я завагітніла, я сказала своєму чоловіку, що з пологових куплю собі сережки. Він такий: "Так, звісно, потім". Але в його виконанні все відбувалося потім. Тобто, якщо щось було потрібно, то все це було потім. Але якщо щось потрібно було йому, то чомусь те слово мінялося на "зараз"! Прямо цікаво.

Після народження доньки він міняв роботу, і тому прямо дуже просив: "Ну не купуй, я ж не знайшов нову!" Хоча, гад, реально почав шукати тільки тоді, коли гроші і справді закінчилися. Треба було просто купувати сережки та й усе.

ТА-ДАМ! Фінал!

Я це зробила!

Купила я їх після переїзду, десь в 2016 році, коли трошки пристрасті вляглися і щось почало якось і десь налагоджуватися. І ось що характерно: коли я їх купила і принесла додому, дивлюся на них і думаю: "І це все? А що, так можна було? Так легко, це ж не складно! Чому я раніше цього не зробила?" Ювелірок давним-давно валом, купуй — не хочу. Було якесь дивне відчуття, якщо чесно.