Глава 3. Мій щоденник

Колись давно, у дитинстві, я дуже любила читати, і з творами в школі у мене теж все було гаразд. У мене тоді була досить проста, але, по суті, нездійсненна мрія: я дуже хотіла мати власний щоденник, як у деяких героїнь з книжок, і записувати туди свої думки, складнощі тощо.

Чому вона одразу була нездійсненна? Як я вже сказала, моя мама працювала вихователем у закритому пансіоні для особливо обдарованих хлопчиків. І як у всіх, хто працює в таких закладах, у неї була банальна профдеформація. Огляд особистих речей мені знайомий не з чуток: наші з сестрою речі постійно "шмонали". Особисті кордони? Не чули! Щоденник? Та ладно! У нас максимум можна було заховати думку, і то лише якщо вона вміла швидко бігати. Тому я навіть будучи маленькою дівчинкою, розуміла: ця опція для мене недоступна. Як не крути, причинно-наслідкові зв'язки — це наше все.

Потім, коли я стала дорослою, це деформувалось у дивну звичку прати речі чоловіка без перевірки кишень. Здатність дружини запхати штани з доларами в кишенях в пральну машинку в люті 90-ті роки була ну так собі для мого чоловіка. Він буквально просив мене: «Олю, ну нічого такого в цьому немає, ну перевір кишені перед пранням, ну я тебе дуже прошу!»

Сила говорити

Працюючи над цією книгою, я спіймала себе на думці, що це, по суті, є виконанням тієї дитячої мрії — перекласти свої думки на папір. Але зараз це вилилось у щось більше. Мені більше не страшно. Через стільки років тиші я нарешті знайшла в собі голос і силу розказати про це все. Я стала дорослою і сильною.

У 2014 році я з дітьми вперше втекла від війни. Ця ситуація кардинально відрізнялася від інших ситуацій в моєму житті — коли ти проходиш пустелею, але не можеш про це сказати, і ти залишаєшся сам на сам зі своїм болем і страхами. Раптом я зловила себе на думці, що хоч ситуація і була важкою, АЛЕ я можу про це говорити, і від цього стає трошки легше. Я можу не тримати цей біль у собі. Я могла говорити і звертатися за допомогою. Чи то з житлом, чи то з тим, щоб влаштувати дітей у навчальні заклади без жодного папірця. Хто це проходив, той знає, про що я.

Можливо, тому я вмію читати між рядків? Думаю, що саме тут лежить та здатність продавати другим, третім або сто дев'ятим номером після купи попередніх менеджерів, які не змогли побудувати розмову з клієнтом. Бо вони для мене насамперед люди, а потім вже клієнти.

Колись я запросила на одну зі своїх презентацій свою однокласницю. По завершенню вона підійшла до мене із зачарованими очима і однією фразою: «Навчи і мене так проводити презентації». Одразу промайнула думка: «А тобі воно навіщо? Чи знаєш ти ціну того всього? Вичитку перед дзеркалом ночами, штудіювання книг і тренінгів тощо». Коли люди бачать щось гарне, доведене до автоматизму і фірмового стилю, вони цілком природньо хочуть і собі таке саме, але вони не знають, чого це вартувало. І цінник тут не про гроші, що характерно, а про час, роботу, старанність та упертість, коли прямуєш до мети.

Строкатий килим життя

Тут я згадую яскраві, а іноді й не дуже, картинки зі свого життя. Воно не вийшло легким, але стало схожим на строкатий килим, що переливається барвами. Шкода, що вони не завжди були гарні та яскраві: іноді це були похмурі сірі або зовсім чорні кольори. Можливо, тому я так не люблю сірий колір? Хто знає, він же ні в чому не винен. А дійсно, в одязі він так гарно пасує і поєднується з будь-якими кольорами в образі! Одна модельєр сказала, що сірий — це новий чорний. Можливо, я теж його колись полюблю?

Prequell - Le Boléro - (Rework) Paris 2024 live

https://youtu.be/UcCsf77JdrU