Глава 2. Обернений демон на ім'я Одін.

Хлопчина говорив зовсім спокійно — наче йшлося не про людське життя, а про прочитану книгу чи майбутнє чаювання. Мандрівник насторожився, відчувши, як усередині стискається щось холодне й неприємне. Навряд чи йому коли-небудь доводилося зустрічати когось, кого вже перетворили на демона.

— Ти вже колись робив щось подібне? — напружено запитав він.

Юнак заперечно похитав головою.

— А хоч знаєш, як це робиться?

— Теоретично — так. А на практиці спробую зараз… Не хвилюйся, в цьому немає нічого складного: головне — знати заклинання і викликати демона на кров. Кров є, посудина — тобто ти — теж. Залишилась дрібниця: провести невеликий ритуал.

— А якщо щось піде не так?

— Ти помреш, — юнак знизав плечима. — Але ж ти й так помреш, — він махнув рукою. — Інших варіантів у тебе немає. Якщо все вдасться, житимеш набагато довше, ніж будь-який чаклун у вашому світі. Тобі нічого втрачати. Просто довірся мені.

Мандрівник зміряв хлопця втомленим поглядом, зітхнув і ледве чутно промовив:

— Гаразд, малий, твоя взяла. Я згоден… Роби, як вважаєш за потрібне. Але спочатку скажи, як тебе звати. Хочу хоча б знати ім’я свого рятівника.

— Мене звуть Габріель.

Не чекаючи відповіді, хлопчина клацнув пальцями — і розчинився в повітрі. Мандрівник провів поглядом порожнє місце, де щойно стояв юнак, перевів очі на стелю, а потім відкинув голову назад, намагаючись заспокоїти шалене серцебиття. Схрестив руки на грудях, прикриваючи глибоку рану. Спробував розслабитися, та тіло почало трусити: спочатку кинуло в жар, потім у холод. Зуби мимоволі застукотіли, а чоло вкрили краплі поту. І тепер він навіть не знав, що краще: померти до повернення юного чаклуна, чи витримати те, що той задумав.

Хлопчина повернувся майже одразу. Щойно чоловік утомлено заплющив очі, як відчув, що хтось плескає його по щоках. Він здригнувся, розплющив очі й побачив, як над ним схилилося схвильоване юнацьке обличчя з різнокольоровими очима.

— Ти живий?

— Так… — важко відповів мандрівник, помітивши в руках хлопця книгу, яку той одразу ж почав гортати. — Тільки не кажи, що ти забув заклинання…

— Я його ніколи й не знав, — чесно зізнався Габріель, знизавши плечима. — Просто бачив побіжно, читав якось. Давно, правда. Але не вчив. Навіщо мені запам’ятовувати такі речі?

Про себе гість вилаявся. Оце так встряв… Точно не варто було сюди приходити. Можливо, вже давно б відмучився. А тепер — чекай, поки хлопчисько завершить свої експерименти. 

Тим часом Габріель наблизився до полоненого. Повільно оглянув понівечений торс, подумки оцінив фізичний стан чоловіка й пригадав, що той якимось дивом зумів пройти повз істот, які вештаються Царством Мертвих, — і взагалі якось опинився тут, у Темній Імперії. Однією рукою юнак узяв книжку, щоб зручніше було читати, другою ж обережно торкнувся закривавленої скроні бранця. Дивно, але він не відчував ані ненависті, ані відрази до мисливця. У тому, що перед ним справді мисливець на нечисть, Габріель не мав жодних сумнівів. І від цього думка зробити незнайомця своїм слугою здавалася ще привабливішою — як можливість приручити того, хто колись сам винищував таких, як він. Першим його слугою буде не якийсь там дрібний чаклун, а обернений на демона мисливець, колишній слуга Хранителів Царства Живих. Такий трофей змусить позаздрити навіть батька.

— Ти хоча б своє ім’я пам’ятаєш? — спокійно запитав Габріель.

Полонений лише похитав головою.

— Тоді тобі доведеться вигадати собі нове. Без імені жити важко.

— А давай ти мені вигадаєш ім’я, — хрипко прошепотів чоловік. — Якщо в тебе вийде те, що ти задумав. Назвеш мене, як сам захочеш… Тільки щось таке вишукане, як у тебе, — він тихо й іронічно засміявся.

— Таке вишукане, як у мене, не вийде, — усміхнувся у відповідь Габріель. — Ти ж звичайний чаклун, у вас імена зазвичай якісь прості. А я не такий, як ви.

— Не такий, як ми? — насторожено перепитав незнайомець. — Якщо ти не чаклун, то хто?

Хлопчина відповів не одразу. Спершу з осторогою глянув на двері, тоді уважно оглянув камеру тортур — ніби хотів переконатися, що жодна душа не підслуховує. Якби батько дізнався, що він відкрив правду смертному, то не до конюшні відправив би — прикінчив би на місці.

— Я — темний ангел. Але, гадаю, тобі це ні про що не говорить.

Бранець мовчки дивився на юнака, намагаючись збагнути, ким той є насправді. Хай він і не знав, хто такі темні ангели, навіть дурневі було б ясно — перед ним істота особлива, не схожа на інших мешканців Царства Мертвих. Бо хто ще міг би жити у такому величезному замку, в оточенні слуг, будучи сином місцевого володаря? І судячи з того, як нервово Габріель озирнувся перед тим, як назвати себе, — про це говорити заборонено.

— Але ж я буду твоїм особистим слугою. Оберненим демоном. Хіба слуга темного ангела, спадкоємця місцевого короля, може носити якесь простецьке ім’я? — з іронічною усмішкою, граючи на юнацькому марнославстві, мовив полонений.

— А знаєш… — замислився хлопець. — Ти маєш рацію. Я вигадаю тобі гідне ім’я. Але не зараз. Ми й так забагато говоримо! — обличчя Габріеля різко посерйознішало, однак долоню з його скроні він не прибрав. — Розслабся. Не опирайся, як би сильно тобі цього не хотілося. І головне — протримайся до кінця. Не помри раніше, ніж я завершу ритуал.

— Це боляче?

— Сподіваюся, що ні, — щиро зізнався Габріель. — Але я не певен.

— Зрозумів, — кивнув незнайомець і важко зітхнув. — Ну що ж… Давай уже швидше покінчимо з цим лайном.

Габріель не відповів. Він зосереджено втупився в сторінки книги й почав тихо читати заклинання. Вимовляв слова повільно, з особливою старанністю — і нічого не відбувалося. Хлопець насупився: відчував, що щось робить не так. Але все ж почав спочатку.

Бранець лежав мовчки, напружено чекаючи невідомого. Він і сам не знав, чи хоче, щоб ритуал узагалі спрацював. Але щойно захотів сказати, що нічого не виходить, як тіло пронизав нестерпний біль — неначе всередині грудини спалахнуло вогнище, а всі кістки одночасно зламалися. Його вигнуло дугою, спина відірвалася від дошки, і Габріель, відкинувши книгу, притис його до ложа вільною рукою.