Глава 1. Загадковий незнайомець.

Царство Мертвих.

Він ледве пересував ноги кам’янистою стежкою, що петляла між мертвих луків. Кожен крок віддавався болем, тіло не слухалось, світ тремтів і розмивався в сірій млі. Асфоделі тяглися обабіч, мовчки й рівно — без запаху, без руху, ніби їх виклали тут навмисно. Місце не дихало. Не було ані сонця, ані вітру. Лише бляклий диск завис у небі — тусклий і чужий. Він не зігрівав і не світив по-справжньому, а стирав усе живе. Навіть повітря тут було важке — як старий пил, що осів між думками.

Кожен рух давався крізь зусилля. Руки тремтіли, ноги ковзали по сипучому камінню, яке хрустіло під вагою, мов щось крихке й забуте. А навколо — тіні. Вони не нападали, не говорили, не дихали — але були. Проходили повз, ковзали поруч, зникали, щоби знов з’явитись. Їхні голоси звучали, наче відлуння — ледь чутний шелест, як у закинутому будинку. І з кожним вдихом у ньому осідав холод. Той, що приходить не ззовні, а зсередини. Затягує плечі, стискає грудну клітку, розповзається в ребрах, як щось заборонене.

Він не пам’ятав, звідки прийшов. Не пам’ятав навіть, як звати. Але йшов. Стиснув закривавлені долоні біля живота — не так щоб допомогти собі, як просто мати куди подіти руки. Кожна хвилина тиснула сильніше. Дихати ставало важко. Повітря дряпало легені, і кожен подих ставав схожим на рану. Хотілося лягти. Заснути. Просто зникнути. Але щось не дозволяло. Може, звичка. Може, страх.

Він ішов далі.

А тоді світ змінився.

Асфоделі щезли. Луг обірвався, і попереду лишилась суха потріскана земля. З глибоких розломів просочувалось червоне світло — наче під землею текла гаряча кров. І тільки вузька стежка не змінювалась — вела вгору, до замку, що височів на скелі, чорний і мовчазний.

Його вже було видно — не силует, а справжнісінький кам’яний гігант. Вежі тяглися вгору, ховаючись у мороці. Стіни були покриті різьбленням — старими символами, які хтось колись вклав сюди з ретельністю, що лякає. Над воротами — мозаїка, де мертві очі стежили за кожним, хто наближався. Вітраж над аркою світився приглушеним блиском — ніби за ним хтось чекав.

Замок не звав.

Але він ішов.

Бо стояти — було страшніше, ніж дійти до кінця.

Царство Мертвих. Темна Імперія.

— Володарю… — безбарвний голос пролунав із глибини зали, як тінь, що на мить ожила у мороці.

Юнак, що сидів у кріслі біля каміна, здригнувся. У цьому крилі замку ніхто не мав з’являтись без дозволу. Тим паче — без звуку. Він різко обернувся. На порозі стояла постать у сірій накидці з піднятим каптуром — згорблена, бліда, руки складені перед собою. Щось у ній відразу дратувало — не страхітливе, не загрозливе, а надто правильне, мов навмисно зрежисоване. Хлопець похитав головою з неохочою поблажливістю і знову перевів погляд на чоловіка, з яким щойно говорив.

— Перепрошую, що турбую вас у такий пізній час… — промовив гість, низько схилившись. Голос його був тихим, обережним, наче сам страх говорив замість нього. — Але справа термінова і вимагає вашої уваги.

Світловолосий юнак, ще хвилину тому насторожений, тепер завмер. Він ніколи не бачив, щоб хтось із прислуги наважився ввійти до зали правителя без запрошення. Та й не було жодної причини… до цього моменту. І все ж він не сказав ані слова. Хоч був сином імператора — єдиним спадкоємцем — втручатись без здозволу не смів. Лише мовчки глянув на батька.

— Говори, — пролунав голос із трону у вікна — спокійний, глибокий і холодний.

Імператор сидів нерухомо. Його темно-синє вбрання із червоно-золотим шитвом ніби поглинало світло. Сріблясте волосся спадало на плечі, чорні чоботи блищали, мов полірований обсидіан. Обличчя — беземоційне та непорушне, як вирізьблений маскарон.

— До замку дійшов мандрівник, — промовив слуга. — Озброєний, але загрози не становить.

— Загрози не становить? — Імператор нахилив голову. На його вустах з’явилась тінь насмішки. — І з цією «новиною» ти вирішив, що маєш право вриватись сюди?

— Це молодий чоловік, смертельно поранений. Шансів, що він протримається до ранку немає. Можливо, ви бажаєте побачити його і дізнатись навіщо він прийшов, перш ніж…

— Ні, — відрубав Вільгельм, навіть не повівши бровою. — Мені байдуже до поранених чужинців, ким би вони не були. Віддайте його моїм пташенятам, поки ще живий. Нехай повечеряють свіжиною.

— Як накажете, володарю, — схилився той, уже простягаючи руку до тіні — щоб зникнути з кімнати так само беззвучно, як з’явився.

Але не встиг.

— Навіть не думай!

Голос був різкий, чистий, мов удар по струні. Повітря в залі ніби затримало подих.

Юнак підвівся з крісла стрімко, одним рухом. Світло каміна ковзнуло по його блідому обличчю, по холодних очах. Він дивився не на батька, а на слугу, і в його голосі не було ані прохання, ані сумніву. Лише наказ.

Він стояв рівно і мовчазна тиша, що настала після слів, здавалася гучнішою за крик. Погляд створіння в сірій мантії повільно перемістився на спадкоємця. Дзеркальні, глибокі, мов срібні блюдця, очі на зморшкуватому, сухому обличчі відбивали його самого — спотворено, як у тріснутому люстрі. Ґабрієль здригнувся, але не відвів погляду.

На відміну від імператора, він був одягнений просто: біла сорочка з розстібнутим коміром, заправлена в темно-коричневі штани, ремінь у тон, підтяжки, добре начищені черевики. Акуратно. Стримано. Без блиску золота чи оксамиту — як личить тому, хто не хоче бути схожим на батька.

— Габріель.

Одне-єдине слово впало в простір, як крапля у крижану воду, і миттєво стерло з обличчя Вільгельма навіть натяк на насмішку. Погляд імператора потемнів, щелепа ледь стиснулась — але син цього не побачив. Він дивився на постать у каптурі.

— Ти нікому його не віддаси! — вигукнув хлопець. — Де він? Де цей мандрівник?