Глава 34. Аріна

Ми повернулися додому з Лондона, і я відчуваю себе, ніби пливу на хмарах. Після тієї ночі, після його зізнання, я просто світилася від щастя. Мій Марк. Це так незвично, так солодко. Я все ще не вірю своєму щастю. Можливо, це занадто добре, щоб бути правдою, але зараз мені не хочеться про це думати. Я хочу насолоджуватися кожною миттю.

Минає кілька днів, і я розумію, що тягнути далі не можна. Марк чекає. Іванка, хоч і хитра, все ж заслуговує на чесність. Я вирішую поговорити з нею першою, щоб підготувати ґрунт.

Чекаю, доки Іванка повернеться зі школи. Вона заходить до вітальні, кидає рюкзак, і я відчуваю, як моє серце починає шалено битися.

— Іванко, нам треба поговорити, — починаю я, намагаючись зберегти спокій.

Вона сідає навпроти мене, її обличчя одразу стає серйозним.

— Щось трапилося, Аріно? — питає вона, і в її голосі немає й сліду дитячої безпосередності.

— Так, — зітхаю я. — Я… Пробач мені. Я закохалася в твого тата. Я не планувала цього. Не хотіла, щоб так сталося. Але серцю не накажеш.

Я чекаю на її реакцію – можливо, радість, можливо, здивування. Але те, що я чую у відповідь, просто приголомшує мене.

— Ви що, вважаєте мене за дурепу? — її голос звучить холодно, а в очах з’являється якась гірка зневага. — Я давно бачу, що між вами відбувається.

Мене ніби ошпарило. Вона знала. Весь цей час вона бачила, і я, дурепа, думала, що ми все приховуємо.

— І я дуже розчарована вами, Аріно, — продовжує вона, і її слова, мов гострі ножі, встромляються мені в серце. — Не мрійте даремно. Багатії не надійні. Он тато був з Натою, тепер з вами. І вам знайти заміну зможе. Мені буде шкода,якщо він розіб’є вам серце. Ви добра, але наївна.

Її слова б'ють мене з такою силою, що я відчуваю, як мене починає нудити. "Не надійні", "знайти заміну", "наївна" – це те, що я сама собі говорила, але тепер чути це від Іванки… Це просто розчавлює. Уся моя ейфорія, уся радість миттєво зникають, залишаючи після себе лише біль і відчуття власної дурості.

Я сиджу приголомшена, не знаючи, що відповісти. Але й не доводиться. З першого поверху доноситься якийсь шум. Ми з Іванкою одночасно підходимо до сходів, що ведуть на перший поверх.

Я шоковано помічаю її. Ту саму жінку в червоній сукні з лондонського прийому. Ту саму, чий погляд був прикутий до Марка. Вона стоїть на порозі, красива, впевнена, немов володарка цього дому.

Іванка миттєво зривається з місця. Її обличчя освітлюється радістю, вона кидається до жінки.

— Мамо! — вигукує дівчинка, стрибаючи в її обійми. — Ти приїхала? Ти більше не підеш?

Я відчуваю, як світ навколо мене починає хитатися. Мама? Це її мама? Олена? У моїй голові проноситься мільйон запитань, і відповіді на них всі кричать про одне – брехня. Він одружений? Він приховував це? Він… сказав, що його дружина мертва!

— Більше нікуди не піду, бусинко. Я тебе не покину. Я знову вдома, — дзвінким голос жінки відлунням роздається холом. Я стою, спантеличено дивлячись на цю картину. Моє серце, яке ще хвилину тому співало від щастя, тепер розбивається на мільйони дрібних шматочків. Це не казка. Це найстрашніший кошмар.