Глава 33. Марк

В її очах я помічаю здивування, коли кажу, що час їхати. Вона не розуміє, чому. Але я бачу її згоду, бачу, як її щоки спалахують, коли я шепочу про бажання залишитися наодинці. Це моя Аріна. Вона довіряє мені. І це головне.

Я швидко прощаюся з партнерами, вибачаючись за раптовий від'їзд. Забираємо Іванку, яка вже трохи стомилася, і прямуємо до виходу. Але перш ніж ми остаточно залишаємо зал, я ще раз кидаю погляд на ту жінку в червоній сукні. Це Олена. Моя колишня дружина. Що вона тут робить? Це питання зависає в повітрі, але я не дозволяю йому заволодіти моїми думками. Зараз важливіше забрати своїх дівчат звідти. Вона не повинна бачити їх. Хоча, зрештою, я не маю їй нічого пояснювати. 

Цю ніч я знову проводжу з Аріною. У готельному номері, далеко від чужих поглядів, ми знову віддаємося пристрасті. Її ніжність, її пристрасть, її безпосередність – все це притягує мене до неї, мов магнітом. Кожен дотик, кожен поцілунок, кожен її стогін – це підтвердження того, що я зробив правильний вибір. Ми знову проживаємо бурхливу, шалену ніч, знову віддаючись один одному повністю, не один раз.

На ранок, відчуваючи легку втому, але й неймовірне задоволення, я лежу в ліжку і обіймаю свою дівчинку. Не уявляю, що було б, якби не зустрів тоді її. Вона — моя. Створена для мене.

— Треба вставати. Іванка скоро прокинеться, — шепоче Аріна, вимальовуючи пальцями дивакуваті фігурки по моїх грудях.

— І що? Нехай, — усміхаюся я. — Думаю, вона навіть зрадіє. Вона дівчинка доросла, розумна. Дуже тебе любить.

— Як це виглядатиме в її очах? Няня, яка врешті стрибнула в ліжко її тата. Чергова мисливиця за грошима. Я обіцяла їй, що не така, — вона піднімається на ліктях і дивиться в мої очі. Пасма рудого волосся падають на мою шию. Лоскотно. Обережно гладжу її по голові, мов дитину.

— Ти й не така. Ти для мене не чергова, Аріно. Ти єдина, — відчуваю, що несподівано для себе хвилююся, бо зараз маю сказати те, що дійсно важливо. Настав час. — Я хочу, щоб ця невизначеність закінчилася. Те, що відбувається між нами, це не просто "контракт" чи гра. Це серйозно.

Вона мовчить, а я дивлюся їй прямо в очі, вкладаючи в погляд усю свою щирість.

— Я закохався в тебе, Аріно. І я хочу, щоб ти стала моєю дівчиною. Я хочу зустрічатися з тобою, по-справжньому. Без приховування. Іванка має знати про нас. Ми не повинні ховатися.

Я бачу, як її очі розширюються, а щоки заливає рум'янець. Її обличчя виражає здивування, можливо, страх, але я бачу і щось інше – надію.

— Марку, я… не знаю, що й сказати, — шепоче вона. — Не можу позбутися думки, що я не пара тобі.

— Які дурниці ти говориш! — я майже психую. Не пара мені, бо що? Бо не має на банківській картці мільйона? Які дрібниці! — Скажи просто, що кохаєш мене теж. Скажи, що згодна бути зі мною. Я хочу почути лише це… Якщо це, звісно, так.

Повітря ніби згущується в очікуванні її відповіді.

— Звісно, так. Кохаю… — шепоче вона і всміхається. Лине до мене, а я палко цілую її вуста. Моя. Нікому не віддам.

— Але, Марку, є одне “але”, — перервавши поцілунок, збивчасто каже вона. А я не можу зупинитися,продовжую її цілувати й обіймати, шепочучи:

— Яке ще “але”?

— Хай Іванка поки не знає. Я підготую її, добре? Не хочу, щоб наша дружба постраждала.

— Але не довго, — кажу їй, бо не хочу брехати дочці. І стримуватися не хочу. Хочу мати змогу тримати руку Аріни перед всіма близькими мені людьми.

Доводиться відірватися від моєї солодкої красуні і йти вдягатися, бо Іванка справді скоро має прокинутися. Після сніданку влагоджую всі останні справи з контрактом. Все пройшло успішно. І тепер, коли всі ділові зобов'язання виконані, ми можемо ще трохи погуляти і відправитися додому.

Під вечір ми вже сидимо в літаку, що летить до Києва. Іванка дрімає, втомлена емоціями останніх днів. Аріна сидить поруч, дивлячись у вікно. Я всміхаюся.

— Аріно, — починаю я, беручи її руку. Вона повертається до мене, її очі випромінюють ніжність.. — Ти займалася колись коханням в туалеті літака?

— Я навіть літаками ніколи не літала, а ти? — в її очах з’являються вогники-смішинки.

— Ні, але зі мною ніколи не літала така красуня. Можемо спробувати? 

— А ну тебе, — сміється вона і пригортається. І я теж усміхаюся, бо почуваюся бешкетно і щасливо, мов я знову юнак.