Глава 30. Аріна

Ми приземляємося в Лондоні. Політ, завдяки Марку, минув напрочуд легко. Його рука, що впевнено тримала мою, його спокійний голос, що розповідав щось, аби відволікти мене, – все це діяло краще за будь-які заспокійливі. Коли Іванка прокинулася, і він наголосив на тому, що ми маємо поводитися як сім'я, я відчула, як її слова про "найкращу маму" торкнулися найпотаємніших струн моєї душі. Це додало мені впевненості. А ще дуже зворушило. Самі лише думки про те, що я лише няня, тепер засмучують. Я щиро полюбила їх. Їх обох. Я, напевно, навіжена. Просто забула своє місце і прийняла доброту за щось більше, а тому моє серце буде нещадно розбите. Але як мені бути байдужою, коли моє серце в грудях робить кульбіти щоразу, коли я проводжу час з Марком і Іванкою. Вони — це та сім’я, про яку я відчайдушно мріяла.

З аеропорту нас одразу везуть до готелю. Марк зняв для нас один великий номер люкс. Коли ми заходимо, я вражено озираюся. Це не просто номер, це справжня квартира. Велика вітальня, Іванчина кімната, і ще одна, очевидно, спальня Марка.

— Отже, Іванко, ось твоя кімната, — Марк показує на двері, і дівчинка, радісно верещачи, одразу біжить досліджувати свої нові володіння.

Залишаємося з Марком удвох у вітальні. Він дивиться на мене, і в його погляді читається щось більше, ніж просто занепокоєння про комфорт.

— Аріно, ти можеш зайняти спальню, — каже він. — Там ліжко більше, і тобі буде зручніше.

Я дивлюся на нього здивовано.

— Ні, Марку Вікторовичу, що ви? Я спатиму у вітальні на дивані. Ви ж господар, вам потрібна повноцінна спальня для відпочинку.

Він хмуриться, але його вираз обличчя не суворий, а швидше… турботливий.

— Не сперечайся, Аріно. Ти приїхала сюди як моя дружина. І ти маєш відпочивати комфортно. Я прекрасно висплюся у вітальні, мені не вперше.

Я відчуваю, як мене пробиває струмом від слів "моя дружина". Він це сказав так природно, так впевнено.

— Але… — намагаюся заперечити, але він перебиває мене.

— Жодних "але". Це не обговорюється.

Я розумію, що сперечатися з ним немає сенсу. Він рішучий, і його наполегливість, як завжди, бере своє.

— Дякую, — тихо кажу, відчуваючи, як щоки починають палати.

Я — няня, яка спить в апартаментах, коли господар — у вітальні. Щось з нами все ж не так. І я вже не дуже й проти, щоб розділити з ним спальню… і ліжко. Боже! Аріно, ти знову за своє? Тебе переклинило, чи що? Вже стільки днів лише одне в голові! Навіжена!

Розібравши речі, ми всі разом снідаємо в номері. Іванка жваво ділиться своїми враженнями від нової кімнати. Я намагаюся поводитися невимушено, але кожен погляд Марка, кожен його рух змушує мене відчувати себе трохи ніяково. Він поводиться зі мною уважно, підсуває мені тарілку з круасанами, пропонує ще чаю. Усе це так схоже на справжнє сімейне життя. Принаймні таким воно повинно бути. А не як у мене й Михайла. Втім, чорти б його побрали, щоб я про нього згадувала!

Після сніданку Марк готується до зустрічі. На ньому бездоганний діловий костюм, і він знову перетворюється на того самого впливового бізнесмена, якого я бачила по телевізору.

— Аріно, не допоможеш мені зав’язати краватку? — просить він. Хіба я можу відмовити?

Але коли торкаюся пальцем його шиї, мене пробиває імпульс, ніби електричний розряд. Він дивиться мені в очі, не відводить погляд. Напругу між нами можна ножем різати. І поки я тремтячими руками намагаюся впоратися з неслухняною краваткою, всіма силами стримуюся, щоб не поцілувати його. Дитина ж поруч, та й це було б ні до чого. Треба хоч іноді пам’ятати, що я лише граю дружину, а не є нею.

— У вас дуже неслухняні краватки. Купіть собі метелика, — всміхаюся я, щоб якось подолати ніяковість. 

— Я так і зроблю, Аріно, — усміхається теж.

— Ну ось, готово.

— То що, як я виглядаю?

— Бездоганно, — не можу брехати. Він виглядає, як принц з дитячих казок. Або як герой жіночого журналу.

— Так, тату, прикид, що треба, — подає голос Іванка і ми ніби згадуємо про неї.

— Отже, дівчата, — каже він, застібаючи ґудзики піджака, — я їду на зустріч з партнерами. А ви можете піти погуляти містом. Карта, адреси музеїв, магазинів — усе є на столі. Будьте обережні. Іванко, слухайся Аріну.

Іванка радісно киває.

— Бувай, тату!

Ми з Іванкою проводжаємо Марка до дверей. Коли він виходить, я відчуваю легке полегшення. Це дасть мені час зібратися з думками. Іванка, схоже, також не проти.

— Ну що, Аріно, куди підемо спочатку? У мене є план! — весело щебече вона, вже дістаючи путівник.

Ми вирушаємо досліджувати Лондон. Величні будівлі, гамірні вулиці, знамениті червоні двоповерхові автобуси – все це захоплює дух. Іванка з ентузіазмом робить фотографії для свого блогу, а я просто насолоджуюся атмосферою. З нею мені справді дуже легко. Ми розмовляємо про все, що бачимо, сміємося, і я майже забуваю про всі свої внутрішні хвилювання.