Глава 29. Марк

Її поцілунок у щоку, швидка втеча, її ніяковість... Все це лише підтверджує мої думки. Я закохуюся в Аріну. Остаточно й безповоротно. Її безпосередність, щирість, доброта… Мене тягне до неї шалено. Я більше не хочу сперечатися сам із собою. Мої почуття ясні. Аріна має стати моєю дівчиною. Я хочу з нею зустрічатися. 

Ця поїздка в Лондон дасть мені безліч можливостей залишитися з нею наодинці. Я вирішую діяти. 

Благо, довго чекати не доведеться. Вже наступного дня ми збираємося в дорогу. В якщо для мене збори — це швидкий монотонний процес пакування сорочок і костюмів у валізу, то в кімнаті Іванки дівчата влаштовують цілу феєрію з приміркою образів і балачками про косметику. Я заглянув лише на хвилину, але впевнився, що вони, як завжди, на одній хвилі.

А виліт уже ввечері. 

— А ви літали колись? — питає Іванка, коли ми в аеропорту чекаємо на оголошення про початок посадки.

— На жаль, ні, люба, — зітхає Аріна. — Інакше можливо, я менше тремтіла б зараз.

— Не бійтеся. Політ — це класно. Я засну миттєво, от побачите, — щебече дівчинка. Саме тепер оголошують посадку і ми стаємо в чергу до літака.

Під час зльоту, Аріна помітно нервує. Вона міцно стискає ручки крісла, а її обличчя блідне. Іванка, тим часом, вже солодко спить, загорнувшись у плед.

Я обережно простягаю руку і накриваю долоню дівчини. Вона здригається, але не відсмикує її. Мої пальці м'яко переплітаються з її, і я відчуваю, як її рука трохи розслабляється. Нахиляюся до неї, щоб нас не чула Іванка.

— Усе добре, Аріно, — мій голос звучить якомога спокійніше. — Це звичайний процес. Турбулентність – це нормально.

Я ніжно цілую зап’ястя її руки, що лежить у моїй. Вона знову здригається, але цей раз її погляд зустрічається з моїм, і в її очах читається суміш здивування та… чогось більшого. Я впевнено тримаю її руку, не відпускаючи, і починаю розповідати про щось неважливе – про цікаві факти про літаки, про свій перший політ, про те, як Іванка колись боялася злітати, а тепер засинає миттєво. Моє завдання – відволікти її, заспокоїти.

Вона слухає, її дихання потроху вирівнюється. Політ минає напрочуд швидко. Я відчуваю, як між нами наростає якась нова, невидима, але дуже відчутна близькість. Тримаю її руку до самого приземлення, і вона не забирає її.

Перед виходом з літака, коли Іванка вже прокинулася, я знову звертаюся до дівчат.

— Пам'ятайте, — кажу я, дивлячись на них обох, — ми тут сім'я. Ніяких "Марку Вікторовичу" на людях, ніяких "няня Аріна". Ми – мама, тато і дочка. Іванко, ти готова зіграти роль дочки Аріни?

Іванка радісно киває, її очі блищать.

— Запросто, тату! Кращої кандидатури на роль моєї мами, ніж Аріна, мені важко уявити!

Її слова проникають мені в самісіньке серце. Аріна, зворушена словами Іванки, нахиляється і ніжно цілує її в русяве волосся.

— Ти мене розчулила, — шепоче вона. — Якщо в мене колись буде дитина, хай вона буде схожа на тебе.

Цей момент, їхня щира взаємодія, лише переконує мене в моєму рішенні. Я не помилився. Аріна саме та жінка, яка потрібна моїй доньці. І саме та, яка потрібна мені. Моя рішучість бути з Аріною, добиватися її, тільки посилюється. Лондон – це лише початок.