Глава 28. Аріна

Я приймаю теплу ванну, і гаряча вода повільно змиває напругу останніх годин. Тіло розслабляється, але думки шалено рояться в голові. Він зірвався, примчав у відділок, як мій особистий рятівник. Марк. Це так не схоже на суворого бізнесмена, яким він здавався спочатку. Він був там, поруч, і це відчуття його підтримки досі гріє мене.

Я не знаю, де він був увечері після того, як відправив мене додому. Чи поїхав він по робочих справах, чи, можливо, ще кудись? Може, до Михайла? Ця думка викликає легкий озноб. Але я дочекаюся його вдома. Мені потрібно подякувати йому. І вибачитися.

Коли чую, як відчиняються вхідні двері, моє серце робить кульбіт. Швидко йду назустріч. Марк стоїть у вітальні, знімаючи піджак. Його обличчя виглядає стомленим, але в очах читається щось тепле.

— Марку Вікторовичу, — кажу я, підходячи до нього. — Я так вдячна вам. Дякую, що приїхали. І вибачте, що завдала вам стільки клопоту.

Я відчуваю, як мене охоплює хвилювання. Хочеться сказати набагато більше, висловити всю глибину своєї вдячності, але слова застряють у горлі.

— Не варто подяки, Аріно. Ти була в біді, — він дивиться на мене, і в його погляді немає жодного докору, лише розуміння. — Не переживай. Все це не варте й згадки.

— Для мене це неймовірно важливо! Дуже важливо! Те, що ви зробили… Ніхто і ніколи не робив такого для мене. 

— Мені дуже шкода, якщо це так. Ти заслуговуєш на те, щоб про тебе дбали. Михайло не розуміє, яку втратив перлину. Він дурень. На дурнів не треба ображатися. Їм можна лише співчувати, — Марк усміхається і ніжно, якось навіть по-дитячому капосно торкається кінчика мого носа. І я теж не можу стримати усмішку.

— Щодо тих грошей, що ви заплатили…

— Навіть не згадуй, — він байдуже махає рукою.

— Ні, я наполягаю, — кажу рішуче. — Вирахуйте, будь ласка, з моєї зарплати ту суму, що ви заплатили Михайлу. Я не можу так просто… Я й так обходжуся вам дуже дорого.

Він м'яко перебиває мене, його голос звучить впевнено, майже заспокійливо.

— Михайло тебе більше ніколи не потурбує, Аріно. Я про це подбав. А гроші — це пилюка. За те, що ти робиш я міг би засипати тебе грошима.

Його слова змушують мене здригнутися. Я не знаю, що саме він зробив, але відчуваю, що він справді тримає своє слово. Він захистив мене. Знову.

— Та що я таке роблю? — ніяковію. Опускаю очі.

— Робиш щасливою мою доньку, — впевнено каже він, а тоді додає: — І мене…

Я дивлюся на нього і мені здається, що між нами знову спалахують ті іскри.

— Ти сьогодні виглядаєш чудово, незважаючи ні на що, — раптом каже він, і я відчуваю, як щоки починають палати. — І ти дуже смілива, Аріно. Не кожна жінка здатна на такий вчинок. Ти мене вразила.

Його компліменти змушують мене почуватися ніяково, але водночас неймовірно приємно. Це не просто слова ввічливості, це щире захоплення.

— Дякую, — шепочу я.

Піднімаюся на носочки і, не роздумуючи, ніжно цілую його в щоку. Це мій спосіб висловити вдячність, коли слова вже зайві. Потім, не дивлячись на нього, швидко розвертаюся і йду в свою кімнату. Серце вистрибує з грудей, а щоки палають. Цілую його в щоку. Господи, що я роблю? Ці стосунки стають набагато складнішими, ніж я могла собі уявити. І поїздка в Лондон, здається, буде справжнім випробуванням для нас обох.