Глава 26. Аріна

Сльози душать мене, але я збираю всю волю в кулак. Мамі не можна хвилюватися. Вона й так пережила стрес. Заходжу до палати. Мама лежить бліда, але усміхається, побачивши мене.

— Аріно, моя дівчинка, ти приїхала, — її голос слабкий.

— Як ти почуваєшся, мамо? — запитую, намагаючись, щоб мій голос звучав спокійно.

Ми трохи розмовляємо про її самопочуття, про те, як Андрій про неї дбав. Намагаюся не показувати їй свого обурення через слова Михайла. Сподіваюся, хоча б їй він нічого не казав. Знає ж, що вона хворіє. Але якщо це виявиться не так, присягаюся, я його знищу!

За кілька хвилин заходить медсестра, її обличчя суворе.

— Хворій потрібен спокій. Відвідування закінчено.

Я погоджуюся. Виходжу в коридор, де мене все ще чекає Андрій.

— Брате, ти ж знаєш мене. Невже ти віриш Михайлу, а не своїй сестрі? — питаю прямо, бо мене просто вивертає від цього всьо.

— Я вірю тобі, звісно. Але хотів поговорити з тобою, бо хвилювався. Правда випливе, не переживай. Не зважай на нього, — Андрій плескає мене по плечі. Я зітхаю. Ага, як би не так. Стану я чекати на вищу справедливість. Сама її встановлю.

Тож вийшовши з лікарні, йду до свого (точніше Маркового) водія.

— Олеже, можеш їхати. Дякую, що зачекав, але мені треба довше побути з мамою. Може Марку Вікторовичу буде потрібно кудись їхати. Я приїду на таксі, — кажу йому, відчуваючи, як мене переповнює рішучість. Мені потрібно розібратися з Михайлом. Негайно.

— Ти впевнена? Я можу зачекати, бос хоч на весь день мене відпустив, щоб ти не поспішала, — каже чоловік. Хороший він. Тепло всміхаюся.

— Впевнена. Їдь додому, я приїду згодом.

— Добре, але якщо що…

— Я подзвоню, — обіцяю.

Щойно Олег їде, ловлю таксі. Їду до нашої, тобто тепер вже його, Михайла, квартири. Серце калатає від гніву. Я не збираюся терпіти його брехню і бруд.

Дзвоню в двері. Михайло відкриває, здивований побачивши мене.

— Що ти тут робиш? — його голос одразу стає агресивним.

— Що я тут роблю?! Це ти що собі дозволяєш, Михайле?! Поширювати про мене такі чутки! Ескорт? Зрада? Як ти смієш?!

Він регоче, злісно дивлячись мені в очі.

— А що, хіба не так? Спершу кажеш, що житимеш в Аліни, але туди не з’являєшся, потім з якимсь мільйонером на обкладинках світишся! Думаєш, я дурень? Я вже всім розказав, яка ти насправді! Думала, мене оббрешеш? Розкажеш всім,що я негідник? То я лише таблетки тобі заміняв, ти ж взагалі в усі тяжкі кинулася, наша свята Аріна! Не така вже й свята, правда?

Мій кулак мимоволі стискається. Від душі даю йому дзвінкого ляпаса. Він ловиться за свою щоку, а тоді злісно дивиться на мене.

— Ти пожалкуєш про це, Михайле! Я обіцяю, ти пожалкуєш!

— Чим ти мені погрожуєш, повія? — він глузливо усміхається.

Від цих слів я не витримую. Відчуваю, як усередині мене все кипить. Я розвертаюся і стрімко йду до його машини, яка стоїть біля будинку. Дістаю з сумки гостру шпильку для волосся, яку завжди ношу з собою. Нахиляюся і з усієї сили встромляю її в колесо. Раз, два, три… Шипить повітря. Потім пробиваю ще одне.

— Що ти робиш?! — кричить Михайло, вибігаючи на вулицю. Його обличчя перекошує від люті. — Ти що, зовсім здуріла?! Я викличу поліцію!

— Викликай! — кричу я у відповідь, вже відходячи. — І нехай вони розберуться, хто тут кого оббрехав!

Він лає мене останніми словами, його обличчя червоніє від злості. Я бачу, як він дістає телефон.

Залишаю його, киплячи від обурення. Мені знову хочеться побачити маму. Поїхати до неї, щоб хоч трохи заспокоїтися. Тим паче завтра навряд Марк відпустить мене до неї, а сьогодні вже всеодно відпросилася на весь день.

Ледве встигаю зайти в лікарню, як помічаю двох поліцейських, що прямують до реєстратури. Мене ніби струмом прошиває. Невже він так швидко? За ними біжить мій колишній чоловік, він одразу вказує на мене, підлий гад.

— Богословська Аріна, це ви? Ви підете з нами. Громадянин Богословський Михайло написав на вас заяву, — підійшовши до мене, каже поліцейський.

— Це вона, сержанте. Беріть її! Що, Аріно, не чекала? А я казав! — голос Михайла для мене зараз, мов квакання жаби. Хоча, гадаю, квакання було б мелодійнішим і приємнішим.

Паніка накриває хвилею. Я не можу дозволити, щоб мама дізналася про це. Це її вб'є.

У відчаї дістаю телефон. Єдиний, до кого я можу звернутися. Марк.

— Я маю право на дзвінок адвокату! — одразу випалюю і поки мене ведуть до поліцейської автівки, набираю номер свого боса тремтячими пальцями.

— Марку Вікторовичу, — мій голос зривається. — Будь ласка, допоможіть! Мене заарештувала поліція. Ми зараз їдемо в відділок.

Коротка пауза.

— Я виїжджаю негайно. Чекай мене. І нічого не говори, поки я не приїду.

Я опускаю телефон, відчуваючи слабкість у колінах. Я сідаю в авто і нервово дивлюся, як мигають за вікном краєвиди. Історія набирає обертів, і я не знаю, куди вона мене приведе.