Глава 25. Аріна

Останні дні перед поїздкою до Лондона пролітають у приємних клопотах. Ми з Іванкою почуваємося дуже комфортно, ніби ми вже давно знаємо одна одну. Ми сміємося, приміряючи одяг, обговорюємо майбутні пригоди, плануємо, що подивимося в Лондоні. Мені дивно, чому інші няні не могли витримати її характеру. Вона ж така мила, коли відчуває себе захищеною і любимою. Можливо, вони просто не намагалися по-справжньому зрозуміти її, чи, можливо, Іванка просто ще не зустрічала "свою" людину, з якою їй було б так легко.

Я вже майже забула про всі свої тривоги, коли раптом вібрує телефон. На екрані – номер брата. Серце стискається від передчуття чогось поганого. Ми рідко дзвонимо одне одному без вагомої причини.

— Привіт, Андрію, — відповідаю, намагаючись, щоб голос звучав спокійно.

— Аріно, ти де? — його голос схвильований, навіть трохи панічний. — Мама… мама в лікарні.

У мене перехоплює подих.

— Що?! Що сталося? Яка лікарня?

— Просто тиск стрибнув. Вона вже краще, але… Аріно, я зателефонував, щоб ти знала. Приїдь, якщо можеш.

Я відчуваю, як мене кидає в жар. Мама в лікарні. Це не жарти. Хоч Андрій і каже, що вона краще, я не можу сидіти тут спокійно.

Швидко знаходжу Марка.

— Марку Вікторовичу, я… мені терміново потрібно поїхати. Моя мама в лікарні.

Він одразу ж реагує, без зайвих питань.

— Звісно. Олег відвезе тебе. Якщо потрібна допомога, тільки скажи. Тримай мене в курсі.

Я лечу до машини, а Олег, вже знаючи про ситуацію, швидко вирушає з нами. Всю дорогу мене гризуть тривожні думки.

У лікарні мене зустрічає Андрій. Він стоїть у коридорі, біля палати мами. Виглядає втомленим і роздратованим.

— Як вона? — питаю я, ледь встигнувши вийти з ліфта.

— Уже краще. Тиск стабілізувався, але лікарі вирішили її залишити на добу для спостереження, — відповідає він, а потім його погляд стає жорстким. — Але це не єдина причина, чому я тебе кликав.

Його очі буравлять мене.

— Що це за фотографії в журналах, Аріно? І що це за чутки, які поширює Михайло?

Мене ніби ошпарило. Значить, він бачив ті статті.

— Про що ти? — намагаюся вдавати, що не розумію.

— Про тебе і цього… Марка Гріма. І про те, що Михайло сказав. Він обдзвонив усіх наших родичів, розповів, що ви розлучаєтеся, бо ти йому зраджувала. А тепер, мовляв, взагалі пішла в ескорт до багатих папиків, і всі ці фото тому підтвердження!

У мене перехоплює подих. Зрада? Ескорт? Михайло! Яка ница брехня! Моє серце шалено б’ється від обурення і образи. Він не просто розлучається зі мною, він намагається знищити мою репутацію, мою гідність. Можливо, щоб виправдати себе в очах родичів. Можливо, просто з чистої злості.

— Андрію, це все брехня! — ледь стримую сльози. — Я нікому не зраджувала! І ні в якому ескорті не працюю! Я няня в його дочки, ось і все! А ці фото… це все просто перекрутили журналісти!

Брат дивиться на мене з сумнівом, і це ранить ще більше. Його очі ніби говорять: "А чи можна тобі вірити?" Ця гірка правда про Михайла та його підлість змушує мене відчувати себе розчавленою. Здається, минуле нізащо не хоче відпускати. Проте, я буду не я, якщо не знищу цього негідника! Розітру його в порошок!