Глава 23. Аріна

Його губи на моїх… це був вибух. Усе, що я так старанно приховувала, що ховала глибоко всередині, раптом вирвалося назовні. Поцілунок ставав усе пристраснішим, усе глибшим. Ми ніби не могли надихатися одне одним, забувши про все на світі. Шалена іскра, що пробігла між нами раніше, тепер розгорілася в справжнє полум’я, поглинаючи мене цілком. Мої руки самі собою обвили його шию, пальці заплуталися в м’якому волоссі на потилиці. Його долоні міцно тримали мою талію, притискаючи так близько, що я відчувала кожен м’яз його тіла.

У цей момент існували тільки ми двоє, занурені в цей вир пристрасті. Дощ за вікном і грім, що гримів над хатинкою, стали лише далеким фоном для бурі, яка вирувала всередині мене. Уся логіка, усі мої "не можна" та "не повинна" розчинилися в цьому шаленому, нестримному бажанні.

Але раптом, немов холодний душ, мене обпікає думка: Іванка. Вона ж тут. У сусідній кімнаті. Це її тато. А я… я її няня.

Немов ошпарена, різко відстрибую від Марка. Його руки відпускають мене, і він дивиться на мене здивовано, з ще не згаслим вогнем в очах.

— Це… це не має повторитися, — мій голос тремтить, ледь видавлюю з себе слова. Відчуваю, як щоки палають, а серце вистрибує з грудей, заглушаючи гуркіт грому.

Не чекаючи відповіді, розвертаюся і, спотикаючись, біжу у свою кімнату. Зачиняю двері, притуляючись до них спиною, намагаючись відновити дихання.

За вікном гроза не стихає. Блискавки розтинають небо, освітлюючи темряву кімнати, а грім гуркоче так близько, що здригається вся хатинка. Але мені вже не страшно. Страх перед грозою ніщо в порівнянні з тим ураганом емоцій, що вирує всередині.

Підходжу до вікна. Краплі дощу стікають по склу, розмиваючи обриси дерев. Я стою, втупившись у нікуди, і думки шалено рояться в голові. Що це було? Що він зробив? Що я зробила?

Цей поцілунок… він був неправильним, адже Марк мій роботодавець. Він батько Іванки. І він... він запропонував мені "контракт" зіграти його дружину. Чи означає цей поцілунок, що це вже не просто гра? Чи можу я дозволити собі відчувати щось до нього, знаючи, що це лише тимчасова домовленість? Звісно, ні. Адже потім доведеться довго збирати своє серце по шматках. Ще одного болісного розриву воно, бідолашне, не витримає.

Серце продовжує шалено вистукувати свій ритм, нагадуючи про те, що сталося кілька хвилин тому. А я… я не знаю, що мені робити далі. Це занадто складно. Занадто багато емоцій, занадто багато ризиків. І все це лише початок.

Ніч видається безсонною. Гроза за вікном то стихає, то знову розгорається з новою силою, відлунюючи моїм внутрішнім сум'яттям. Кожен спалах блискавки, кожен гуркіт грому змушує мене знову переживати той поцілунок. Його дотики, його запах, його губи… Я намагаюся відігнати ці спогади, але вони в'їдаються в свідомість, не даючи заснути. Моя голова пульсує від думок.

Вранці, коли перші промені сонця ледь пробиваються крізь ще похмуре, але вже спокійне небо, гроза остаточно стихає. Свіже, вологе повітря просочується крізь щілини в дерев'яних стінах. Я спускаюся на кухню. Іванка вже там, весела й бадьора, ніби й не було нічого. Вона щось жваво розповідає Марку, який наливає собі каву. 

Мій же настрій протилежний. Я почуваюся розбитою і виснаженою. На обличчі, мабуть, читається все моє занепокоєння. Беру чашку з чаєм і сідаю за стіл, намагаючись не дивитися на Марка.

Він, схоже, помічає мій стан. Скориставшись моментом, коли Іванка відволікається, шукаючи щось у своєму рюкзаку, Марк підходить до мене. Його тінь накриває мене, і я відчуваю його присутність, навіть не піднімаючи очей.

— Аріно, — тихо каже він, його голос сповнений якоїсь незвичної для нього ніжності та вини. — Я хотів вибачитися за вчорашнє. За той поцілунок. Це було неправильно.

Я піднімаю на нього погляд. Його очі наповнені жалем, але я бачу в них і якесь затаєне бажання, що змушує моє серце знову шалено битися.

— Я обіцяю, що надалі триматиму себе в руках, — додає він, ніби читаючи мої думки. — Щоб ти не переживала. Ми ж дорослі люди.

Я дивлюся на нього, відчуваючи суміш полегшення і розчарування. Полегшення, бо він, здається, розуміє, що це була помилка. Розчарування, бо... чи хотіла я, щоб це було помилкою? Мої думки суперечливі.

— Краще взагалі нічого не згадувати. Нічого не було, — тихо відповідаю я, відводячи погляд і роблячи вигляд, що мене дуже зацікавила чашка чаю в моїх руках. Мені просто хочеться, щоб ця ніч залишилася позаду, і ми могли зосередитися на тому, заради чого ми тут. На Іванці.