Глава 22. Марк

Залітаємо в будиночок, мокрі до нитки, важко дихаємо. Злива барабанить по даху, створюючи неймовірний шум. Іванка, схоже, ще не до кінця усвідомила небезпеку, але її переляк швидко минув, замінившись звичайним дитячим буркотінням.

— Іванко, — кажу я, намагаючись стримати роздратування, — ти усвідомлюєш, що це було небезпечно? Навіщо ти залізла на те дерево? Ти ж могла впасти!

Вона дивиться на мене з-під лоба, її погляд ковзає на Аріну.

— Я просто хотіла сховатися.

— Ти могла б впасти і зламати щось собі! Ти ж уже доросла, доню! Чим ти думаєш? — мені здається, вона ніколи не подорослішає.

— Ну пробач. Я ж не знала, що буде дощ, — буркає вона.

— А якби дощ не почався, скільки б ми тебе шукали? 

— Я б вже скоро зізналася вам, — тихо каже, опустивши очі. А тоді несподівано сміливішає. Дивиться мені просто в обличчя: — До речі, я дещо чула з вашої розмови. Саме про Лондон. І про те, що Аріна поїде з нами. Я рада, тату. Дуже рада, що Аріна поїде з нами.

Її слова застають мене зненацька. Вона все чула. Ця маленька хитрунка. Подумки зітхаю. Здається, приватних розмов у цьому домі не буває.

— Справді? — втручається Аріна.

— Так! Бо ж мала їхати ця кобила Ната! — хмикає дівчинка.

— Іванко! — сварюся я. Вона опускає погляд, але знаю, що я не можу їй наказати припинити ненавидіти Нату. Це, на жаль, неможливо. Та й, якщо ми розлучилися, то це варто?

— Пробач, — зітхає вона.

— Гаразд, — кажу я, трохи пом'якшуючи тон. — Зараз тобі треба переодягнутися. Іди в свою кімнату, і щоб надалі без витівок!

Іванка слухняно киває і, підхопивши свій невеликий рюкзак, поспішає в кімнату, залишаючи нас з Аріною наодинці.

Я відчуваю, як напруга між нами зростає. Атмосфера в хатинці стає майже електричною. Іванка пішла, а буря за вікном лише посилюється, створюючи ідеальний фон для наших, вже зовсім не ділових, стосунків.

— Я піду поставлю чайник, — кажу я, намагаючись порушити мовчання і дати собі хоч трохи часу, щоб опанувати емоції.

Аріна мовчки киває. Я йду на маленьку кухоньку, де швидко знаходжу чайник і запалюю конфорку. Поки вода гріється, я думаю про те, що щойно сталося. Ця жінка... вона з кожною хвилиною все більше проникає в моє життя, в мої думки, в моє серце. Я бачив, як вона дивилася на мене, коли я дістався до Іванки на дереві. Цей погляд був небайдужим, і я не міг ігнорувати його.

Приношу дві чашки димлячого трав'яного чаю і сідаю поруч з Аріною на старому дивані біля вікна. Дощ барабанить по склу, створюючи заспокійливий ритм. Ми починаємо говорити про щось неважливе – про погоду, про красу лісу. Але кожен погляд, кожна інтонація голосу наповнені невисловленими почуттями.

— А я з дитинства боюся грози, — зізнається дівчина. І цієї ж миті над самим будиночком розлягається оглушливий гуркіт грому, який змушує хатинку здригнутися. Яскравий спалах блискавки на мить освітлює кімнату. Аріна здригається.

— Ох! — ледь чутно вигукує вона, її очі округлюються від переляку.

І майже інстинктивно, ніби шукаючи захисту, вона подається вперед і притискається до мене. Її тіло тремтить. Я відчуваю її м'які волосся біля моєї щоки, тепло її шкіри крізь одяг.

Мої руки автоматично обіймають її, притискаючи до себе. Її страх перед грозою здається таким щирим і беззахисним. Я вдихаю запах її волосся, відчуваю биття її серця. У цей момент усі мої захисні бар'єри руйнуються. Усі думки про правила, про "контракт", про Лондон зникають. Залишається лише вона.

Дивлюся на її обличчя, яке сховалося на моєму плечі. Потім вона піднімає на мене очі, наповнені страхом, але і якоюсь затаєною ніжністю. Її губи зовсім близько. Я не можу стриматися. Нахиляюся і, не вагаючись жодної миті, цілую її. Це не просто поцілунок. Це вибух усіх почуттів, які я так довго стримував. Іскра, що пробігла між нами на галявині, тепер розгорається в справжнє полум'я.