Глава 21. Аріна

— Іванко? — перепитує Марк, його голос раптом серйознішає. — Іванко, ти де?

Ми роззираємося навколо. Галявина порожня. Її рюкзак з м'ячем лежить там, де вона його залишила, але самої дівчинки немає.

— Іванко! Це не смішно! — кричу я, відчуваючи, як у грудях зароджується паніка. Що, як вона пішла кудись далеко в ліс? Тут такі густі хащі, легко заблукати.

Марк вже на ногах, його обличчя зблідло. Він починає обходити галявину, заглядаючи за дерева, викликаючи доньку.

— Іванко! Марш сюди! Негайно!

Його голос стає дедалі більш напруженим. Я теж починаю шукати, обходячи периметр галявини. Думки про її безпеку перемішуються з внутрішнім хвилюванням від пропозиції Марка.

"Будь моєю дружиною, Аріно…" — ці слова, сказані так буденно, але з такою вагою, досі дзвенять у вухах. Я дивлюся на Марка, який зараз зосереджено шукає Іванку, і розумію, що він подобається мені все більше і більше. Його сила, його турбота про доньку, його несподівана відвертість, навіть його легка незграбність у ситуації, коли він не знає, як поводитися з емоціями.

Ця поїздка до Лондона… З одного боку, це шанс. Шанс отримати гарну суму грошей, яка дозволить мені нарешті стати на ноги, знайти своє житло, почати все з чистого аркуша. А ще це можливість провести більше часу з Марком, побачити його в іншому світлі, можливо, зрозуміти, чи справжні ці іскри, які спалахують між нами.

Але з іншого боку, це ризик. Я не хочу видати свої почуття. Водночас не хочу, щоб він думав, що я згодна на цей "контракт" тільки тому, що закохалася. Ця роль повинна бути чітко обумовлена: робота, договір, гроші. Без зайвих емоцій. Хоча це, мабуть, найважче завдання з усіх.

— Іванко! Іванка! — Марк знову кличе її, і його голос вже звучить з відтінком відчаю.

Моє серце стискається. Я знаю, як важко йому дається це виховання Іванки, скільки болю принесло йому минуле. І тепер, коли вона зникла, його страх відчувається майже фізично.

Думки про Лондон, про наші майбутні "ролі" зникають на задній план. Зараз важливо лише одне – знайти дівчинку. Вона, мабуть, десь знімає відео для блогу. Але ліс – це не дім. Тут набагато небезпечніше. І що я за няня така, що загубила дитину? 

Я починаю обходити територію ближче до річки, заглядаючи за кущі, кличучи її ім'я. Хвилювання наростає з кожною секундою. Що, як з нею щось сталося? Ця думка викликає холодний піт.

Поки ми шукаємо Іванку, небо над нами починає затягатися важкими, свинцевими хмарами з дивовижною швидкістю. Ще кілька хвилин тому сонце яскраво світило крізь крони дерев, а тепер все навколо потьмяніло, ніби хтось вимкнув світло. 

— Іванко! Це не час для жартів! — кричу я, але мій голос губиться в густій кроні дерев.

Марк, який уже зайшов глибше в ліс, теж гукає її ім'я, його голос сповнений зростаючої тривоги. Я відчуваю, як повітря стає важким, наповнюючись напругою перед бурею.

Раптом над нами лунає глухий гуркіт. Перший грім. І майже одразу за ним – тоненький, але панічний крик:

— Тату! Аріно! Я тут!

Ми обоє завмираємо, прислухаючись. Голос долинає згори. Піднімаємо погляди. Іванка! Вона сидить на товстій гілці величезного старого дуба, що стоїть трохи далі від галявини. Її обличчя бліде, а в очах – справжній переляк.

— Я… я не можу злізти! Мені страшно! — кричить вона, і її голос тремтить.

Розумію, що це була її чергова витівка. Вона залізла на дерево, щоб сховатися від нас і змусити хвилюватися. Але, схоже, висота та несподіваний грім налякали її саму.

— Тримайся міцно, я зараз, — Марк, не втрачаючи жодної секунди, кидається до дерева. Він швидко оцінює ситуацію, його обличчя зосереджене. Я бачу, як він хапається за товсті коріння, що виступають з землі, і починає лізти вгору, немов досвідчений альпініст. Я стою внизу, затамувавши подих, молячись, щоб він не зірвався.

Грім гримить знову, цього разу ближче й гучніше. Перші великі краплі дощу починають падати, залишаючи темні плями на сухому листі.

Марк дістається до Іванки, обережно бере її на руки. Дівчинка міцно обіймає його за шию, ховаючи обличчя в його плечі. Він повільно, обережно спускається донизу, несучи її, мов маленьке кошеня.

Як тільки його ноги торкаються землі, злива обрушується на нас. Великі, холодні краплі падають з такою силою, що здається, ніби небо розверзлося.

— Біжімо! — кричить Марк, і ми втрьох, мокрі до нитки, щодуху кидаємося до хатинки.

Холодні краплі б'ють по обличчю, волосся прилипає до шкіри. Ми залітаємо в будиночок, важко дихаючи. Двері зачиняються за нами з гуркотом, відтинаючи нас від розбурханої стихії. За вікном лютує злива, а в маленькій хатинці тепло, сухо і, здається, безпечно. Іванка притискається до Марка, а він гладить її по голові. Почуття, що Марк мені подобається, лише посилилося. І я розумію, що насправді в цій затишній хатинці я мов у пастці непроханих почуттів, поки за вікном лютує буря.