Глава 20. Марк

— Аріно Анатоліївно, ви як? — голос Іванки пробуджує мене ніби від сну. Розумію, що вона дуже вчасно нагадала про себе, інакше я б не втримався і поцілував Аріну на очах у моєї доньки. Це вже клініка. Але стримуватися стає нереально. Вона красива, сексуальна, чарівна, а ще ця її доброта, ця любов, яка сяє. Я не просто хочу її тіло. Я хочу її всю. Дуже надзвичайні емоції, навіть до Олени в свій час я не відчував чогось настільки ж яскравого.

— Нічого, люба. Я в порядку, — дівчина ніяково всміхається і з моєю допомогою підводиться.

— Більше не будемо грати, — Іванка кладе м’яча до рюкзака. — Ви посидьте, погрійте кісточки на сонечку, а я поки познімаю відео для свого блогу. Покажу підписникам, як тут гарно.

— Ти ведеш блог? — напевно, я даремно дивуюся. Зараз підлітки помішані на Інтернеті. Але чомусь не думав, що моя донька теж.

— Намагаюся, але насправді приділяю цьому надто мало часу. А ось Софійка крута. В неї вже кілька тисяч підписників. Це в порівнянні з моїми трьомастами просто вау! Тату, ти просто динозавр, тому не шариш, — хмикає вона і дістає селфі-палку.

— Не такий-то ніби й динозавр, — усміхаюся я. Донедавна ще взагалі вважав себе юнаком. Багато моїх друзів ще взагалі розважаються, це я рано став батьком і ніби “постарішав”.

Ми сідаємо на березі річки, ноги опускаємо в воду і милуємося тим, як блищить сонце на хвильках. Точніше Аріна милується тим, а я — нею. Їй на телефон щось “приходить”. Дівчина швидко читає повідомлення і ніби хмурнішає.

— Щось сталося? — питаю я. — В тебе зник настрій.

— Колишній написав. Призначили дату суду, — зітхає вона.

— Певно, це нелегко, — я відводжу погляд. Хочеться її підтримати і водночас не знаю, що сказати.

— Не знаю. З однієї сторони ми були разом п'ять років. Не скажу, що це було якесь запаморочливе кохання, та все ж щось нас тримало стільки часу разом. Певно, брехня… — вона хмикає. — Але, щоб і розлучатися було дуже важко… Ні. Напевно, я просто намагаюся не думати про це. Ця робота знайшла мене дуже вчасно. Іванка для мене — розрада. Сама собі дивуюся, що майже не згадую про Михайла. Як ніби та ніч в клубі перерізала моє життя. І коли прокинулася зранку в вашому домі, почався абсолютно новий етап. Без тіні минулого.

Слухати її слова для мене сама насолода. Як це приємно — усвідомлювати, що вона не тримається за минуле, я допоміг їй пережити складний період і, можливо, в нас навіть є шанс на майбутнє? Й сам не знаю, чи таке можливо.

Думки несподівано перестрибують на подію, яка має відбутися зовсім скоро. Офіційний візит у Лондон до нових партнерів для укладання угоди. Обов’язково бути з сім’єю. Я мав приїхати з Натою і Іванкою, але тепер Нати нема. Але є Аріна. І вона може замінити мою дружину.

— Я скажу зараз дивну річ… 

— Скажіть…

— Будь моєю дружиною, Аріно…

Її очі округлюються. Вона стрибає на ноги і шоковано на мене дивиться.

— Що це значить? Ви що?

— Ой, вибач, — тут я усвідомлюю, що не пояснив їй нічого. Адже вона не чує моїх думок. — Річ у тому, що ми з Іванкою скоро летимо в Лондон на кілька днів. Я маю підписати там контракт на кілька мільйонів, справа серйозна. Для урочистої частини мене запросили з сім’єю. Раніше я планував взяти з собою Нату, але ми розлучилися і я холостяк, як ти знаєш. А ти всеодно будеш супроводжувати Іванку. Тому я прошу тебе зіграти мою дружину.

— Чому не сказати, що ваша дружина померла? — все ще насторожено питає дівчина. Я кривлюся.

— Я вже заявив, що буду з другою половинкою. Нас чекають. Якщо скажу, що ми розлучилися, справлю враження ненадійного чоловіка. Для моїх англійських партнерів важливо бачити мене щасливим сім’янином, а не самотнім батьком. Тим паче, як няня, ви не зможете бути з Іванкою на всіх заходах, а як її мати — так. Довідку про шлюб від нас не вимагатимуть. Просто потрібно прикинутися. Я вам гарно заплачу за це відрядження. Ви зможете придбати собі невелике житло і почати нове життя без тіні минулого. Складемо контракт. Я вас не обманю.

— Контракт на сім’ю… — Аріна кволо всміхається.

— То що скажеш?

 — Ви знаєте моє слабке місце, — вона розводить руками. — Я не можу відмовитися. Йти мені всеодно нема куди. А своє житло за кілька днів у Лондоні на світських заходах — це джекпот. Єдине, що мене турбує — все це занадто гарно, щоб бути правдою.

— Даю тобі своє слово. Адже хіба я тебе колись підводив? Або брехав тобі? — в душі я радію, як шалений юнак. До біса щасливий від своєї витівки. Хоча, чому це витівки? Мені справді потрібен хтось, щоб грав Олену. А сама лише думка, що цим кимось буде Аріна, змушує моє серце завмирати.

— Ви, напевно, єдиний, хто може цим похвалитися… — вона щиро всміхається. А тоді здивовано роззирається навколо. — А де Іванка?