Глава 19. Аріна

Хатинка в лісі виявляється ще кращою, ніж я собі уявляла. Вона невелика, затишна, з великими вікнами, що виходять на річку. Усе тут дихає спокоєм і якоюсь особливою, домашньою атмосферою. Дерев'яні стіни, старовинні меблі, запах лісу та хвої – це ніби зовсім інший світ після гамірних вулиць міста.

Але більшість моїх думок займає не будиночок, а Марк. Він тут зовсім інший. Без ділового костюма, у простій футболці та джинсах, він виглядає… неймовірно. Футболка облягає його торс, і я мимоволі помічаю, як через тканину проступають обриси м’язів преса. Доводиться сваритися сама з собою, щоб не залипати поглядом. Це ж мій роботодавець! Але він такий привабливий, такий мужній, і водночас такий ніжний з Іванкою. Це поєднання просто зводить мене з розуму.

Ми всі разом гуляємо лісом. Іванка, сповнена енергії, біжить попереду, показуючи нам знайомі стежки та ховаючи маленькі скарби. Марк іде поруч, час від часу обмінюючись зі мною поглядами та короткими фразами. У його погляді немає вчорашньої офіційності, лише теплота та якась затаєна ніжність, що змушує моє серце битися частіше.

Дійшовши до річки, ми розкладаємо рушники на м’якій траві. Вода прозора й прохолодна. Іванка верещить від радості, пірнаючи з головою. Я обережно заходжу в воду, відчуваючи, як приємна прохолода обволікає тіло. Марк стоїть на березі, спостерігаючи за нами з усмішкою. Його очі теж сяють, коли він бачить щастя Іванки. Хороший турботливий тато. І такий сексуальний! Боже, Аріно! Вгомонися! Ти якась неадекватна, чи що?

— Ви купайтеся, а я поки подбаю, щоб було чим вас нагодувати, — каже Марк. Він вміло збирає хмиз, а потім з дивовижною легкістю розводить полум’я. Я з подивом спостерігаю за ним – такий великий бізнесмен, а в лісі почувається як риба у воді. Потім він дістає замариноване м’ясо і починає готувати його на рожні. Аромат розноситься лісом, викликаючи шалений апетит.

Поки Марк зосереджено перевертає шампури, Іванка підбігає до мене, хитро усміхаючись.

— У мене є секрет! — шепоче вона, підморгуючи.

— Який? — запитую я, ледь стримуючи усмішку.

— Нати вже понад тиждень не було! Ні дзвінків, ні скандалів! Я так рада!

Вона радісно підстрибує, і я відчуваю, як у мене на душі розквітає якась дивна, але приємна надія. Незважаючи на недавні новини та слова Олівії, те, що Нати немає, дарує мені внутрішнє заспокоєння. Можливо, це не просто тимчасова сварка. Можливо, це справді кінець. І ця думка гріє мене, немов тепле полум’я вогнища.

Ігри на свіжому повітрі та несподіване падіння

Після ситного й ароматного обіду, коли запах смаженого м'яса ще лоскотав ніздрі, Іванка не всиділа на місці. Вона дістала з рюкзака яскравий волейбольний м'яч.

— Давайте пограємо! — дзвінко запропонувала вона, підстрибуючи на місці.

Марк добродушно всміхнувся, а я, хоч і почувалася трохи сонною після їжі, погодилася. Ми знайшли невелику рівну галявину неподалік хатинки, і почалася гра. Іванка, незважаючи на свій вік, виявилася досить спритною, а Марк – несподівано азартним. Він легко відбивав м'яч, його рухи були швидкими й точними, а на обличчі сяяла усмішка, якої я майже не бачила в місті.

Ми грали із захопленням, забувши про все на світі. Сміх Іванки дзвінко лунав лісом, змішуючись з нашими вигуками. Я стрибала, тягнулася за м'ячем, іноді невдало, змушуючи Марка сміятися. Він був поруч, підбадьорював, підказував. Це було так природно, так легко. Здавалося, ми – справжня сім'я, яка просто насолоджується спільною грою.

Одного разу, намагаючись відбити надто сильний пас від Марка, я рвучко кинулася вперед. Моя нога несподівано зачепилася за корінь, що виступав із землі, або за якусь приховану гілку. Втративши рівновагу, я боляче впала на коліна, відчувши різкий біль.

— Аріно! — одночасно вигукнули Марк та Іванка.

Марк кинувся до мене першим. Він присів поруч, його обличчя спотворилося від занепокоєння.

— Ти як? Щось сильно болить? — його голос був сповнений щирої тривоги.

Він обережно торкнувся моєї руки, допомагаючи підвестися. Нахилився наді мною, заглядаючи в очі. У цей момент наші погляди зустрілися. Його карі очі, такі глибокі й виразні, дивилися на мене з такою турботою, що всередині мене розлилося тепло. Час ніби зупинився.

Я відчула його дихання, його тепло. Між нами пролетіла неймовірна іскра, така яскрава, що її можна було майже відчути фізично. Це було щось більше, ніж просто занепокоєння за найманого працівника. У його погляді було стільки емоцій – ніжність, страх за мене, і те саме нестримне бажання, яке я вже бачила раніше. Я мимоволі затримала подих, відчуваючи, як моє серце шалено б'ється в грудях. У цьому моменті мені захотілося просто розчинитися.