Глава 18. Марк

Згадую слова Аріни про те, що Іванці бракує любові. Можливо, вона має рацію. Можливо, моя постійна зайнятість і прагнення забезпечити дитину всім необхідним не компенсують їй того, чого не може дати жодна найнята няня. Аріна ж… вона, здається, справді дбає про Іванку.

Вирішую провести невеликий експеримент. Хочу перевірити, наскільки глибоко Аріна встигла змінити мою доньку. Щойно донька повертається зі школи, йду до її кімнати. Вона сидить на підлозі, розкидавши навколо себе зошити, але нічого не пише. Схоже на те, щоб робити уроки, нема настрою. Насуплена, замислена.

— Іванко, нам треба поговорити, — кажу я, сідаючи поруч.

Вона піднімає на мене очі, в яких читається тривога.

— Ти вже вирішив? Ти звільниш Аріну?

Я дивлюся їй прямо в очі, роблячи голос максимально суворим.

— Думаю, так. Вона порушила правила. А я не терплю непослуху.

Обличчя Іванки змінюється. Вона схоплюється на ноги, її очі наповнюються сльозами.

— Ні! Тату, будь ласка, не роби цього! Вона… вона єдина няня, якій я не байдужа! Вона мене слухає, вона зі мною розмовляє! Вона не така, як усі!

Вона хапає мене за руку, її пальчики тремтять.

— Я обіцяю, тату! Я більше ніколи не буду брехати! Я не буду тікати! Тільки не відпускай Аріну! Будь ласка! Вона ж… вона найкраща!

Я вражений. Це вже зовсім не та Іванка, яка кидається істериками. Вона справді переживає. Її слова звучать щиро.

— А як я можу бути впевнений, що вона не така, як всі? — питаю я, ніби сумніваючись, хоча насправді вже все для себе вирішив.

Іванка згадує, її очі раптом спалахують ідеєю.

— Поїдьмо з нею. Всі втрьох! До нашого будиночка в лісі! На пікнік! Ти побачиш, тату. Ти побачиш, що вона зовсім інша.

Ця пропозиція застає мене зненацька. Лісовий будиночок, пікнік… Це давня традиція, яку ми давно не повторювали. Іванка, Аріна і я.

Згадую слова Аріни: «Їй просто потрібна любов і розуміння». Можливо, саме це їй зараз і потрібне – спільний час, відчуття сім'ї.

— Гаразд, Іванко, — кажу я, і на моєму обличчі з’являється посмішка. — Тільки на один день. З ночівлею. І ти поводитимешся добре. І обіцяєш мені, що більше ніяких таємних вечірок.

Обличчя Іванки освітлюється щастям. Вона кидається мені на шию.

— Дякую, тату! Ти найкращий!

Дивлюся на неї і відчуваю, як у грудях розливається тепло. Можливо, Аріна справді здатна на диво. Тоді я не уявляв, що ця поїздка змінить не тільки Іванку, а й мене самого. І цей "експеримент" виявиться набагато важливішим, ніж я можу придумати.

Тиждень пролітає на одному подиху. Робочі справи поглинають мене з головою – переговори, зустрічі, термінові рішення. Вдома я з’являюся лише пізно ввечері, щоб перевірити, як Іванка, і впасти без сил. З Аріною ми майже не перетинаємося, лише короткі "доброго ранку" та "на добраніч" у коридорах. Але думки про неї, про її вчинок заради Іванки, не полишають мене. Ця жінка дійсно дивує.

Дорога до спокою

Нарешті настає субота. Ранок видається сонячним і свіжим. Як і обіцяв Іванці, ми збираємося до заміського будиночка. Спеціально викликав Олега, щоб він підготував машину. Іванка бігає по будинку, сповнена ентузіазму, збираючи свої іграшки та книжки. Аріна спокійно пакує все необхідне – їжу, ковдри, аптечку. Вона здається такою природною в цій ролі, ніби робила це все життя.

Ми виїжджаємо з міста. Бетонні джунглі повільно змінюються зеленими полями, а потім і густим лісом. Повітря стає чистішим, свіжішим. Іванка щебече на задньому сидінні, розповідаючи Аріні про лісові пригоди та про те, як весело їм буде біля річки. Аріна терпляче слухає, час від часу відповідаючи їй, і її голос звучить так лагідно, що я мимоволі ловлю себе на думці, як це незвично чути.

Лісовий будиночок – це моє давнє сховище від метушні світу. Колись, багато років тому, я купив цю невеличку хатинку на березі річки, глибоко в лісі, подалі від цивілізації. Тут немає інтернету, погано ловить зв’язок, але є неймовірний спокій та тиша, яку я так ціную. Згодом це місце полюбилося й Іванці. Ми приїжджали сюди кілька разів на рік, коли її мама була з нами. Після… тих події в моєму житті, я майже не повертався сюди.

Ось і знайома ґрунтова дорога, що веде вглиб лісу. Шурхіт шин по гравію, запах мокрої землі та хвої. Навколо – величезні, могутні дерева, що простягають свої віти до неба, створюючи затишний зелений тунель. Відчуваю, як плечі розслабляються, а думки потроху впорядковуються. 

— Вау! Це ваше? — вражено вигукує Аріна, вийшовши з авто. 

— Подобається? — я усміхаюся.

— Це райський куточок! Ніколи не бачила нічого красивішого!

— Я теж, — радо погодився з нею, з запізненням зрозумівши, що зараз говорив про вроду нашої няні, а зовсім не місцеві пейзажі. Ціла доба з нею разом. Як змусити себе триматися на пристойній відстані? Задачка з зірочкою.