Глава 17. Марк

Відкриваю очі. Знайома стеля готельного номера в Одесі. Сьома ранку. Час збиратися. Відрядження, як завжди, виснажливе, але продуктивне. Вже за годину мій літак. Нарешті додому, до Іванки… Серце пропускає удар, коли уява малює ніжні риси обличчя Аріни. Вуста все ще пам'ятають смак її поцілунку. Як швидко мої думки стрибають з доньки на цю дівчину. Здається, вона мене конкретно зачепила.

***

Ледь встигаю зачинити двері кабінету після приїзду, як на порозі з'являється Таня. Її обличчя, зазвичай таке спокійне і зібране, зараз виглядає дещо... стривоженим. Цей вираз не обіцяє нічого доброго.

— Марку Вікторовичу, доброго ранку, — починає вона, її голос тихий, але я відчуваю в ньому якесь внутрішнє напруження.

— Таню, доброго ранку. Щось трапилося? За вашим обличчям бачу, що новини не дуже хороші.

Вона робить глибокий вдих, ніби збираючись з думками.

— Марку Вікторовичу, я повинна вам доповісти про вчорашній вечір. Дещо... вийшло з-під контролю.

Моє серце стискається. "Вийшло з-під контролю" у цьому домі зазвичай означає Іванку. І тепер схоже Аріну.

— Я слухаю, Таню. Говоріть прямо.

— Іванна Марківна… вона вчора ввечері пішла на вечірку до подруги. Без вашого дозволу.

Мій кулак мимоволі стискається. Я відчуваю, як до обличчя приливає кров. Отже, моя донька знову вирішила випробувати моє терпіння.

— І як це сталося? Хто її відпустив? Я ж чітко сказав, що ніяких вечірок!

Таня опускає очі, а потім піднімає їх, зустрічаючись з моїм поглядом.

— Аріна Анатоліївна. І Олег. Вони вдвох її супроводжували. Я стежила за дівчинкою, як ви й просили, але їм вдалося обдурити мене. Пробачте.

У мене в голові все змішується. Аріна? Олег? Вони що, змовилися? Це ж... це недбалість у виконанні обов'язків, а якщо гірше - відвертий непослух. Я довіряв їм.

— Тобто вони обоє були в змові? — питаю я, намагаючись зберегти спокій, хоча всередині вже закипає гнів. Олег, мій довірений працівник, фактично людина, якій довірено порядок дому, який має знати всі правила цього будинку! І Аріна, яка щойно почала тут працювати, ще навіть випробувальний термін не пройшла!

— Я не можу стверджувати про змову, Марку Вікторовичу. Мені відомо лише те, що вони таємно прокралися з будинку, на ліжках залишивши імітації сплячих тіл. Я особисто перевіряла кімнати.

Ці слова викликають у мені дивну суміш гніву і... здивування. Аріна ризикнула своєю роботою? Заради Іванки? В нас траплялося, що няня не витримувала капості Іванки і в сльозах звільнялася, але таке, щоб мені доводилося прогнати когось, ще не було.

— Як довго вони були відсутні? І о котрій повернулися? — мій голос стає жорсткішим.

— Іванна Марківна повернулася близько опівночі. Аріна і Олег приїхали з нею.

Я потираю скроні. Ситуація складніша, ніж здається на перший погляд. З одного боку, вони порушили мої прямі вказівки. З іншого... Аріна діяла з якоїсь своєї, незрозумілої мені мотивації. — Добре, Таню. Дякую за інформацію. Прошу, покличте до мене Іванку, Аріну та Олега. Прямо зараз.

Таня киває і виходить. Я залишаюся сам, намагаючись зрозуміти, як реагувати. Насварити їх усіх, як слід? Чи спробувати розібратися в цій ситуації, яка, схоже, має не тільки негативні сторони? Звільнити Аріну, яка, здається, нарешті знайшла підхід до Іванки? Чи, можливо, це виявилася просто її слабкість, нездатність впоратися з примхами дитини?

Але, з іншого боку, в мені з’являється дивне відчуття. Аріна ризикнула. Вона пішла проти моїх правил, щоб догодити Іванці. Це не просто байдужість, це… сміливість. І це не просто звичайна няня, яка боїться втратити роботу. Вона зробила по-своєму, незважаючи на наслідки. І це мене вражає.

Викликаю всіх трьох до кабінету. Іванка, Аріна та Олег стоять переді мною, ніби школярі, яких спіймали на гарячому. Моє обличчя залишається кам'яним.

— Отже, — починаю я, намагаючись контролювати свій голос, — я отримав інформацію про ваші нічні пригоди. Хто може мені пояснити, що це було?

Іванка здригається, але потім, на мій подив, виходить наперед.

— Це я винна, тату, — її голос звучить напрочуд по-дорослому, хоча в ньому відчувається нервозність. — Я змусила Аріну і Олега. Я дуже хотіла потрапити на вечірку. Будь ласка, не карайте їх. Вони просто хотіли мені допомогти.

Дивлюся на Аріну. Вона стоїть, опустивши очі, але її постава видає рішучість. Олег також мовчить, готовий взяти на себе відповідальність.

— Всі вільні, — кажу я, відчуваючи, як гнів відступає, замінюючись чимось іншим.

Іванка і Олег швидко виходять, залишаючи нас з Аріною наодинці. Хоч я не просив її залишатися, вона сама так вирішила. Хоче щось мені сказати? Дівчина піднімає на мене погляд, в якому читається очікування вироку.

— Ви мене не звільните? — питає тихо.

— А ти б хотіла? — тінь усмішки торкається моїх губ.

— Ні, звісно. Я розумію, що вчинила неправильно. Однак, я не залишала її саму. Була під будинком, готова прийти на допомогу наступної ж миті. І Олег був поруч. Це я його попросила. Не карайте його. Якщо хто і винен, то я.

— Я це і так розумію. Аріно, — кажу я, підходячи ближче, — я вражений тобою. Ти ризикнула своєю роботою заради Іванки. Чому?

Вона дивиться на мене, її очі випромінюють щирість.

— Вона мені довірилася, Марку Вікторовичу. І вона була така щаслива. Я… я не могла її підвести.

Дивлюся на неї і відчуваю, як у грудях розливається тепло. Ця жінка… вона справді особлива. Її доброта, її щирість, її вміння знаходити підхід до моєї складної доньки – все це підкорює мене. Вона не боїться ризикувати заради тих, кого вважає важливими.

— Я не можу тебе звільнити, Аріно, — шепочу я. — Тому що ти — єдина, хто може знайти підхід до моєї дочки. Але прошу тебе, наступного разу пам’ятай, що вседозволеність не сприяє гарному вихованню. І все ж якщо я щось забороняю, то це не з прихоті, а тому, що дбаю про дочку.