Глава 16. Аріна

Засмучено йду на кухню, де прислуга весело щебече про своє, життєйське. Здається, сьогодні в усіх чудовий настрій.

— Що з тобою? Засмутилася через газету? Припини, скоро вийде новина про когось іншого і всі забудуть про вас, — доброзичливо каже Олег, протираючи стільницю.

— Дякую, — усміхаюся я, зворушена підтримкою і тим, що мене навіть не випитують, чи правда це. Певно, не дивина для цього дому, що бос веде кудись гарно вдягнену няню, а тоді виходять такі статті. Я навіть пошукала в інтернеті щось подібне, але на ім’я Марк Грім Гугл знайшов лише хвалебні оди: “бізнесмен”, “сім’янин”. Прекрасна в нього репутація. Була. До цієї історії.

— О, поки не забув: Ольго, на вечерю для боса не готуйте, — звертається до кухарки наш керівник.

— Він не вечерятиме вдома? Знову якийсь бал? — я кволо всміхаюся.

— Ділова зустріч, аж у Одесі. Заночує в готелі, — киває Олег. А в мене в голові клацає. Це ж ідеально!

Залишаю колег і швидко мчу в кімнату до Іванки. Та засмучено сидить біля вікна і на мій прихід не реагує.

— Я ж просила не турбувати мене! — хіба що хмикає.

— Але тоді ти не встигнеш зібратися на вечірку і запізнишся, — кажу стиха. Дівчинка аж підстрибує, кидається до мене:

— Тобто? Тато дозволив?

— Ні, але він не ночуватиме вдома.

— І ви мене відпустите таємно?

— Я відвезу тебе туди і чекатиму в авто, а тоді привезу назад. Щоправда, якщо твій тато взнає, він мене звільнить. Але зате ти мене пробачиш. Адже так?

— Ви — найкрутіша моя няня! Обіцяю, повісити ваше фото на дошку пошани в цій кімнаті, — вона кидається мені в обійми. Я сміюся.

— Це буде для мене честь. До речі, в мене для тебе сюрприз…

— Який? — вона усміхається.

— За освітою я візажист. Який у нас має бути образ?

— Якщо тато вас звільнить, я сама вас найму, — радісно щебече вона і тягне мене до своєї шухляди з косметикою.

Запал Іванки заразний. Її очі горять нетерпінням. Ми розкладаємо на ліжку її косметику – дитячі блиски, яскраві тіні, різнокольорові лаки. Я пропоную зробити щось легке, але святкове. Зупиняємося на ніжних рожевих тінях, тонкій стрілці підводки, трохи блиску на губи і акуратно заплітаємо її волосся у високий хвіст, випускаючи кілька кокетливих пасом біля обличчя. Вона крутиться перед дзеркалом, задоволено розглядаючи своє відображення.

Коли час починає підтискати, ми діємо як справжні шпигуни. Я кажу Олі, що Іванка втомилася і лягла спати раніше. Потім, трохи згодом, повідомляю, що в мене розболілася голова і я теж йду відпочивати. На ліжках ми створюємо ілюзію сплячих фігур під ковдрами, підкладаючи подушки.

Тихо прослизаємо з кімнати, крадучись коридорами. Виходимо через задні двері на терасу і далі – в темний сад. Але наша втеча виявляється не такою вже й непомітною. Біля хвіртки нас наздоганяє Олег.

— Куди це ви проти ночі? — його голос звучить суворо, але в очах немає справжнього гніву.

Іванка ховається за мою спину, налякано дивлячись на нього.

— Олеже, прошу тебе, не кажи Марку Вікторовичу, — благаю я. — Це дуже важливо для Іванки. Це ж день народження її подруги…

— А ви розумієте, чим це загрожує вам? Бос не любить таких самовільних дій.

— Я розумію ризик, але я взяла на себе відповідальність. Будь ласка, просто заплющ на це очі.

Олег дивиться то на мене, то на Іванку, яка несміливо виглядає з-за моєї спини. Він важко зітхає.

— Гаразд, — нарешті каже він. — Але за однієї умови. Я сам вас відвезу. Так буде безпечніше. І моє авто менше привертатиме уваги.

Ми з Іванкою переглядаємося з полегшенням.

Поки Іванка весело проводить час на вечірці, ми з Олегом чекаємо в машині неподалік. Розмова з ним виявляється на диво легкою та приємною. Ми говоримо про все на світі – про його роботу, про сад, про моє життя до приїзду сюди. Він уважно слухає, і в його погляді я відчуваю щиру зацікавленість. Кілька разів наші погляди випадково зустрічаються, і в його очах я помічаю щось тепле і… можливо, навіть захоплення. Мені стає трохи ніяково, але водночас приємно.

Пізно вночі ми таємно повертаємося додому, так само обережно прослизаючи в будинок. Іванка засинає миттєво, щаслива від проведеного часу. А я, лежачи у своєму ліжку, згадую вечір і ловлю себе на думці, що Олег мені справді симпатичний. І, здається, я йому подобаюся. Як було б чудово закохатися в когось подібного до нього. Але моє серце завмирає лише при згадці про Марка. Патовий випадок.