Глава 15. Аріна

Прокидаюся з відчуттям легкої тривоги, відгомоном вчорашнього вечора. Поцілунок з Марком у ботанічному саду… це було так несподівано і так… правильно. Але потім з’явилася ця жінка з камерами, її злі слова про "служницю" і "наречену" миттєво розбили чари. До мене врешті дійшло, яка моя роль і моє місце в цьому світі, на цьому святі. Але виходу нема, бо я сама на цю роль зголосилася. Тож мушу вставати, приводити себе до порядку і йти на службу, надягнувши усмішку на обличчя. Іванка не має відчувати, що зі мною щось не так.

Але це правило діє навпаки: я чудово ловлю емоції вихованки. Тож, зайшовши до кімнати Іванки, я одразу відчуваю напругу. Вона сидить на ліжку, насуплена, і в її руках яскраво світиться екран мобільного телефону.

— Дивіться, — бурмоче вона, простягаючи мені телефон.

На екрані – розмита фотографія, на якій ми з Марком стоїмо в обіймах під нічним небом. Заголовок кричить жирним шрифтом: "Нова пасія мільйонера? Хто ця таємнича рудоволоса незнайомка поруч з Марком Громом?". Нижче – ще кілька фотографій, зроблені здалеку, і спекулятивні коментарі про наші "стосунки".

Присідаю навпочіпки поруч з Іванкою, намагаючись зберегти спокій.

— І що ти про це думаєш? — тихо питаю.

Вона відводить погляд від екрана і дивиться мені прямо в очі.

— Всі жінки хочуть бути з моїм татом. Спочатку Ната, тепер ви…

В її голосі звучить знайома гіркота та недовіра.

— Іванко, це не так, — кажу чесно. — Точніше не зовсім так.

— Будете брехати, що все сталося несподівано? Або ще краще: це фотошоп?

— Ні, не фотошоп і, на жаль, несподіваною була лише поява папараці і пані Олівії.

— Фу, бридка особа, — хмуриться Іванка.

— Знаєш її?

— Старша сестра Нати. Свого життя немає, то вона в наше лізе. Парнокопитне чудовисько, — образність уяви дівчинки мене, на мить, вразила, але я змовчала, бо про Олівію мала теж не найкращі спогади.

— Дозволиш, я розповім тобі все, як є? — дивлюся в її чарівні карі очі. Дівчинка киває.

— Валяйте.

— Я зараз розлучаюся зі своїм чоловіком.

— Ви ще й заміжня? А тато знає?

— Знає. І я вже подала на розлучення, тож заміжня не на довго.

— І чому ви розлучаєтеся?

— Він зрадив мою довіру. Дуже сильно образив мене. Ймовірно, через нього я ніколи не зможу мати свою дитину. А я так хочу дитинку. Я дуже люблю дітей, Іванко... Це дуже боляче. Ніколи не пробачу йому того, що він зробив, — зітхаю.

— Шкода вас. Ви були б прикольною мамою, я думаю. Не занудною, — коментує Іванка. Я кволо всміхаюся. 

— Дякую. Приємно, що ти так думаєш.

— А до чого тут мій тато? Він — не той чоловік, з яким можна розважитися, щоб звеселитися. Занадто серйозний і занадто джентльмен, — на мить шокуюся цими словами Іванки. Треба подякувати Інтернету, що в голові такої малявки такі думки засіялися? Як же швидко тепер діти дорослішають!

— Я не використовую його заради розваги. Він дізнався, що я розлучаюся і не маю, де жити, тому запропонував роботу. Просто він дуже добрий. 

— Він такий. А поцілунок що ж?

— З ним на те свято Ната мала йти, але вони розсварилися, тому він попросив мене зіграти його дівчину так, як знайти іншу він не встигав. 

— Так їй і треба! Чупакабра фарбована.

— Ну а там я трохи випила. І на фоні своїх переживань з розлученням поцілувала твого тата. Це спіймала Олівія і папараці. Мені справді дуже соромно і дуже прикро, — я опускаю очі. Іванка дівчинка розумна, тож краще всю “провину” візьму на себе. Вона вже втратила маму, хай не думає, що її тато — негідник і бабій, який не оминає жодної спідниці (а так воно і є, виходить?).

— Він тобі подобається? — на мить ловлю флешбек: мені п’ятнадцять і я розповідаю мамі про перше побачення.

— Так, він мені подобається. Він добра і чуйна людина. Але я ніколи не зроблю нічого, що могло б тобі зашкодити або щоб зайняти місце твоєї мами. Це неможливо. Ти єдина дочка у свого тата, і його любов до тебе – це особливе. Я не суперниця тобі в цьому, повір мені. Я навіть Наті не суперниця. Те, що було, ніколи не повториться. Я присягаюся тобі більше не пити, та й твій тато більше не запрошуватиме мене в такі місця. Між нами суто ділові відносини: я лише няня.

Іванка уважно слухає кожне моє слово, її погляд стає менш ворожим. На її обличчі з’являється ледь помітна усмішка.

— Гаразд, — каже вона. — Я не буду на вас ображатися… Але, щоб довести свою дружбу, ви маєте попросите тата відпустити мене сьогодні на вечірку до Софійки. У неї день народження, і всі будуть. А тато ніколи мене не пускає.

Мене приємно вражає її несподівана пропозиція. Це означає, що вона мені повірила.

— Добре, Іванко, я поговорю з твоїм татом, — обіцяю я і на крилах радості впевнено йду до його кабінету. Що бос не в настрої, розумію ще на підході. Навіть у коридор чути суперечку за його участі. З усієї какофонії звуків чітко чую щось про суд. Ну, те не мої справи. 

Першою думкою хочу малодушно втекти, але все ж набираюся сміливості (відчуваю спиною погляд Іванки) і стукаю.

— Заходьте! — лунає роздратовано.

— Доброго ранку, — починаю я.

— О, Аріно, ти вже бачила новини, звісно ж. Я подам на суд і вимагатиму компенсації за поширення брехні. Та всеодно мені дуже шкода. Вибач, будь ласка, — швидко каже він.

— Я прийшла з іншим. Відпустіть, будь ласка, Іванку на свято до її подруги ввечері.

Його брови миттєво стають “хатинкою” і нависають над очима.

— Ніяких вечірок! Тим паче допізна. У неї завтра школа.

— Марку, вона дуже просить, — намагаюся переконати його. — І це важливо для неї. Я обіцяю, що особисто її відвезу і заберу. Проконтролюю, щоб вона не затримувалася.

Він вагається, дивлячись на мою рішучість.

— Ти розумієш, що береш на себе відповідальність? Якщо щось трапиться…

— Я розумію, Марку. І я готова ризикнути.

— А я не готовий ризикувати своєю дочкою. Похвально, що ти хочеш з нею подружитися, але вигадай щось інше. Їй ще десяти нема. Які вечірки?