Глава 13. Аріна

Вечір виявляється на диво легким і невимушеним. У світлі кришталевих люстр, серед елегантно одягнених людей, я почуваюся напрочуд впевнено. Марк уважний і галантний, представляє мене своїм партнерам та друзям, і поруч з ним я справді забуваю про всі свої неприємності. Здається, тягар розлучення, біль зради — усе це відступає на другий план. Його спокій передається і мені, огортаючи відчуттям захищеності.

На фуршеті столи ломляться від вишуканих закусок та напоїв. Коли мені пропонують келих шампанського, я ввічливо відмовляюся. Але таке враження, що тут мене вирішили таки скоїти, бо не минає й кількох хвилин, як наполягають партнери Марка, пропонуючи скуштувати рідкісне червоне вино. Я знову вагаюся, але Марк, усміхнувшись, шепоче:

— Нічого страшного, Аріно. Спробуй. Я пригляну за тобою.

Його слова звучать так довірливо, так по-доброму, що я не можу встояти. Беру до рук тонкий келих з насиченим рубіновим напоєм. Перший ковток виявляється на диво приємним — терпкий, фруктовий смак чудово поєднується з ніжним сиром та солодким виноградом, які лежать поруч на тарілці.

Коли офіційна частина заходу добігає кінця, ми виходимо на терасу, а тоді опиняємося на доріжках ботанічного саду, де й відбувається подія. Нічне небо всипане яскравими зірками, повітря пахне квітами та вологою після денної спеки. Ми йдемо пліч-о-пліч, розмовляючи про Іванку.

— Я стараюся дати їй усе, що їй потрібно, — зітхає Марк, дивлячись кудись у темряву. — Але часом мені здається, що я абсолютно не вмію її виховувати. Вона така… складна.

— Якби ж я мала таку сім’ю, — мимоволі виривається у мене. — Ви чудовий тато, Марку. І Іванка прекрасна дівчинка. Їй просто потрібна любов і розуміння.

— Дякую, Аріно. Ти навіть не уявляєш, що ці слова означають для мене! — він палко дивиться в мої очі, торкається моєї руки і бере її в свою сильну долоню. Цей жест такий особливий.

Набравшись сміливості, я питаю:

— А що сталося з її мамою?

Марк на мить замовкає, його обличчя стає задумливим.

— Її немає з нами, Аріно. Можна сказати, що вона померла для нас… — досить дивний вибір слів, але я не зважаю. Співчутливо дивлюся на нього. Тепер мені стає зрозуміліше, чому в Іванці стільки болю і недовіри.

— Мені так шкода, — зітхаю я. 

— Не варто. Ми вже звикли до її відсутності. Час гоїть будь-які рани. Ось побачиш, ти теж проживеш свою історію з чоловіком і це залишиться для тебе в минулому.

— Це геть інше, — я кволо всміхаюся. — Тобі дружина залишила Іванку, що може бути краще? А я стараннями чоловіка… хтозна чи зможу колись народити? Але те, що я сказала, — це правда. Цінуй свою сім’ю, будь ласка. Хоч вона і неповна, але дивовижна.

— Можливо, я скажу дивну річ, але за цей день в мене таке враження, що ти теж частина нашої сім’ї. Ти маєш підхід до Іванки. Я дуже вдячний тобі за те, що ти намагаєшся дбати про мою дочку і не скаржишся на неї, хоч це часом і непросто. Я впевнений, колись ти народиш омріяну дитину і будеш найкращою мамою в світі.

— Дякую, — шепочу я, зворушена його словами. Здається, час зупинився, а навколо існують лише ми двоє під цим безмежним зоряним небом. Я відчуваю його погляд на собі, теплий і уважний.

І раптом усе стається так природно, так неминуче. Його рука обережно торкається моєї щоки. Я піднімаю на нього очі, і наші погляди зустрічаються. У його карих очах я бачу стільки тепла і… бажання.

На мить завмираю, а потім інстинктивно тягнуся до нього. Його губи знаходять мої, і нас накриває хвиля палкого, нестримного поцілунку. У ньому є все — вдячність, розгубленість, і те саме несподіване тяжіння, яке виникло між нами ще тієї ночі в барі. Мої руки обвиваються навколо його шиї, відповідаючи на його гарячі поцілунки, і в цей момент я розумію, що моє життя вже ніколи не буде колишнім.

Але цей вечір не міг так і завершитися. Все було б вже аж надто казково, а в нас тут геть не ніжна казочка для п’ятирічних дівчаток намалювалася.

— Так я і знала! — лунає за нами дзвінкий жіночий голос, а за мить мене осліплюють спалахи камер. — То Ната мала рацію! І не соромно тобі, Марку, водити за ніс цю бідну служницю? А що б сказала твоя наречена? А що скажуть люди, коли взнають, кого ти сюди привів в якості своєї плюс один?

Я здивовано дивлюся на жінку, її я не бачила раніше… Чи просто не можу пригадати?

— Олівіє, припини цей цирк, — тихо каже Марк. Але запізно. Нас вже оточує преса, а зовсім скоро з’являться й інші гості. Дурепа ти, Аріно! На що сподівалася? І, стривайте, вона сказала “наречена”? 

Я відстрибую від чоловіка, мов його дотики тепер мені огидні. Як сильно я розчарувалася в ньому. Здається, сьогодні мені навіть більш боляче ніж тоді, коли я дізналася, що Міша мені брехав. Те було хоча б між нами, а це публічна зневага. Хоча, що мені до цих людей?