Глава 7. Аріна

Щойно за Марком зачиняються двері, Іванка знову змінюється. Її щойно розчулена дитяча безпосередність миттєво зникає, натомість з’являються знайомі колючки. Вона дивиться на мене підозріло, її карі очі звужуються.

— Я вам не вірю, — різко заявляє вона. — Усі жінки хочуть бути з моїм татом. Ви теж така.

Її слова боляче вдаряють мене. Невже вона справді так думає? Я ж просто хотіла допомогти… І робота ця — єдиний мій шанс не опинитися просто на вулиці.

— Іванко, це не так, — намагаюся говорити спокійно. — Я просто… мені потрібна робота. Твій тато запропонував мені посаду і я дуже сподіваюся, що ми з тобою знайдемо спільну мову. Я буду в усьому тобі допомагати.

— Допомагати мені? — скептично хмикає вона. — Ви навіть не знаєте, що я люблю! Усі няньки лише вдають, що їм до мене є діло. А насправді вони липнуть до тата, як мухи до меду.

В її голосі стільки гіркоти та образи, що мені стає по-справжньому шкода цю маленьку дівчинку.

— Я не така, Іванко, — щиро кажу я. — Я не хочу нічого від твого тата. Я просто хочу бути тобі другом і допомогти тобі, якщо ти дозволиш.

Вона дивиться на мене з недовірою. 

— Дружба — це не слова. Ви маєте це довести. Я влаштую вам перевірку. Якщо ви її пройдете, можливо, я вам повірю. А поки що… йдіть з моєї кімнати. Я хочу відпочити з дороги.

З важким серцем я підводжуся. Що ж, це було очікувано. Вона дитина, і її легко зрозуміти. Їй боляче, і вона не довіряє дорослим. Але де ж її мама?

Виходжу з кімнати Іванки і в коридорі натикаюся на серйозну жінку в діловому костюмі. Вона тримає в руках якусь папку.

— Аріно Анатоліївно, доброго дня, — її голос звучить дуже впевнено. — Я — Тетяна Дмитрівна, можна просто Таня, помічниця Марка Вікторовича. Марк Вікторович попросив передати вам це. Це ваш робочий договір. Пройдімо до мого кабінету, ви зможете ознайомитися з деталями.

Я киваю і йду за нею. Кабінет Тані виявляється невеликою, але затишною кімнатою з великим вікном і безліччю папок на полицях. Таня кладе переді мною договір.

— Ось, будь ласка. Тут усі умови, ваша посада — помічник з виховання та розвитку Іванни Марківни, графік роботи, розмір заробітної плати. Прочитайте уважно і, якщо вас усе влаштовує, підпишіть.

Я беру договір і уважно переглядаю кожний пункт. Умови здаються більш ніж прийнятними. Зарплата досить висока, графік гнучкий, і головне — є житло.

— Мене все влаштовує, — кажу я і ставлю свій підпис у відповідному місці.

Таня забирає договір і співчутливо зітхає.

— Знаєте, Аріно Анатоліївно, з Іванкою непросто. Довше двох тижнів у нас няні не затримуються. Вона дуже… особлива дитина. Сподіваюся, у вас вийде.

— Я дуже люблю дітей, тож сподіваюся, впораюся, — відповідаю я, хоча сама не знаю, що мене чекає.

— Побачимо. Я буду за вас вболівати.

— Дякую. А можна в вас спитати дещо?

— Звісно, — охоче каже дівчина.

— Де мама Іванки? — я думаю, питання закономірне. Але Таню мов підмінили. З усміхненої щирої співбесідниці, вона стає холодною і відстороненою.

— В цьому домі заборонено згадувати про неї. Якщо хочете втриматися на роботі, залиште ці запитання, — різка сувора відповідь. — А тепер мені треба працювати.

Мене буквально виштовхують з кабінету. Це дуже дивно. Просто мега дивно.

Після розмови з Танею я вирішую трохи озирнутися в цьому величезному будинку. Тепер моя багата уява малює якусь страшну таємницю, яку ховають ці стіни, мені навіть трохи страшно, хоч я й переконую себе, що це дурниці. Певно, посварилися, от і не згадують її. Всяке ж буває. Зовсім не обов'язково, щоб її поховали на задньому дворі і вона тепер являється вечорами в кімнати до нових нянь. Тьху, що за маячня лізе в голову?

Спускаючись сходами, чую приємний жіночий голос з кухні. Зазираю туди і бачу молоду привітну жінку, яка щось жваво готує.

— Доброго дня! — усміхається вона, помітивши мене. — Я Оля, наша кухарка. Ви, мабуть, Аріна? Рада познайомитися!

— Взаємно, Олю, — відповідаю я, відчуваючи її щиру доброзичливість.

— Якщо щось знадобиться на кухні — не соромтеся, звертайтеся.

— Щиро дякую вам, — усміхаюся я.

— А я вам — співчуваю. Іванка лише з першого погляду мила дитина, але насправді це чортеня. Будьте дуже обережною. Вона обожнює всякі розіграші, якими лякає своїх нянь до напівсмерті, — ділиться жінка. Вже друга, хто скаржиться на Іванку. Оля, здається, охоча до розмов, тож я збираюся спитати про маму цієї любителька доводити нянь до гикавки.

— А що ж господиня дому? Я ще не знайома з нею.

— Ната? Ну вона господиня з великою натяжкою. То є, то нема. Вони з Марком Вікторовичем як кішка з собакою, бо Ната не ладнає з Іванкою. 

— Щодо Нати, ясно. А мама Іванки де?

— Ой, а ви не чули тієї історії? Насправді, правду нам ніхто не розкаже, але є здогадки, що тоді сталося… — Оля готова ділитися деталями і схоже нема жодної заборони на ім’я, як казала Таня, але…

— Ольго, в тебе там горить щось! — дужий чоловічий голос розноситься кухнею. Спершу я думаю, що це Марк і аж підстрибую на місці. Ще лише бракувало першого ж дня, щоб він зловив мене за плітками. Але повернувшись до входу, полегшено видихаю. Це незнайомий чоловік, високий, спортивної статури, з коротким темним волоссям і серйозним поглядом. 

Проте Оля не розслабляється, а навпаки кидається до плити, забувши про мене.

— Ви, мабуть, Аріна? — запитує він, уважно розглядаючи мене.

— Так, — трохи ніяково відповідаю я.

— Я Олег, управитель котеджу і головний над персоналом. Крім того веду тут господарство. Сад, басейн, дрібний ремонт — це все на мені. Перше правило: жодних пліток. 

— Зрозуміла. Рада знайомству, — кажу я. Його суворість чомусь не відштовхує, а навпаки, відчувається в ньому якась надійність.

— Ласкаво просимо до колективу. А ще запам’ятайте, в жодному разі — не чіпайте мої інструменти без дозволу, — додає він з ледь помітною усмішкою.