Глава 4. Марк

Сонно кліпаю очима, спускаючись сходами, і одразу ж потрапляю в епіцентр звичної для мого дому бурі. Іванка, моя дев'ятирічна донька, стоїть, виставивши вперед тендітні плечі, і з викликом дивиться на Нату, мою… як би це назвати… подругу? Скоріше, нав’язливу супутницю останніх місяців. А між ними, наче випадкова жертва, стоїть рудоволоса незнайомка, яку я привіз сюди вночі, ледь пам’ятаючи обставини нашого знайомства.

— А що ти робила в дешевих барах? — чую різкий голос Іванки. — А точно, це ж там ти ловила багатих папиків! І хто тут повія?

Ната аж сіпається від злості, її ідеально укладене волосся здається зараз наелектризованим.

— Ти ж маленька мерзотниця! — шипить вона. — Тобі б ляльки бавити, а не лізти в дорослі розмови! А ця… твоя нова подружка, мабуть, з того ж кодла!

— Досить! — підвищую голос, намагаючись припинити цю безглузду сварку. Я знаю, як Іванка ненавидить Нату, і, судячи з усього, це почуття взаємне. — Нато, йди за мною.

Беру Нату за руку, відчуваючи, як вона вся тремтить від гніву. Кидаю суворий погляд на Іванку.

— А ти, Іванко, перестань поводитися як вередлива дитина! Ната старша від тебе, фільтруй, як ти розмовляєш!

Іванка миттєво змінюється в обличчі. Її щойно войовничий запал гасне, і в очах з’являються сльози. Вона швидко обертається до рудоволосої незнайомки.

— Аріно Анатоліївно, ходімо! — хапає її за руку і тягне за собою вглиб холу.

Дивлюся їм услід зі змішаними почуттями. Хто ця жінка? І чому Іванка так швидко знайшла з нею спільну мову? Моя Іванка! Яка ненавидить усіх нянь! З якою ніхто не може поладнати!

— Пішли, Марку, — смикає мене за руку Ната, її голос все ще тремтить від образи. — Я не збираюся залишатися в одному будинку з цією… вихованкою! І з її новою подружкою, до речі, теж!

Веду Нату до свого кабінету, зачиняючи за собою двері. Відчуваю, як у скронях починає пульсувати головний біль. Знову ці сварки, знову ці непорозуміння.

— Заспокойся, Нато, — намагаюся говорити спокійно. — Іванка просто дитина. Не бери її слова близько до серця. А ти, як доросла, могла б бути розумнішою і не провокувати її.

— Дитина?! Та вона справжня маленька змія! А ця твоя нічна гостя… Ти хоч знаєш, хто вона така?

— Не смій називати змією мою дочку! — додаю сталь в голос. Якими б не були мої стосунки з Натою, ніхто не буде ображати мою дитину! Я і сам знаю, що вона не янгол, але як би там не було, вона для мене в пріоритеті! Так буде завжди.

— Ти привів в дім повію, а тоді відчитуєш мене? — а в голосі дівчини нотки істеричні.

— Вона не повія, — кажу тихо і впевнено. Згадую Аріну (адже так її назвала Іванка?) і щось в душі стискається. Така вже вона вчора була нещасна. — Я допомагаю їй.

— Вона справді нянька Іванки? 

Все ж я багато проспав цього ранку. Як так сталося, що дочка прийняла Аріну за няню? Бідолашна вона, певно, дуже зараз розгублена. Треба до неї поспішити.

— Про неї поговоримо пізніше, добре? Зараз я просто хочу, щоб ти заспокоїлася.

Набираю номер своєї помічниці Тані.

— Таню, зайди до мене, будь ласка. Терміново.

За кілька хвилин у кабінеті з’являється заклопотана Таня з папкою документів у руках.

— Марку Вікторовичу, у нас там… — вона замовкає, помітивши напружену атмосферу в кімнаті та розлючену Нату на дивані.

— Таню, я зараз зайнятий. Перенеси всі зустрічі на другу половину дня.

— Але ж у нас через годину важлива нарада з…

— Я сказав — перенеси! — обриваю її. Сам не свій від цього ранкового хаосу.

Таня здивовано піднімає брови, але нічого не відповідає.

— Тоді я піду, — тихо каже вона і, кинувши на Нату співчутливий погляд, виходить з кабінету. Двері за нею демонстративно грюкають.

Важко зітхаю і знову повертаюся до Нати.

— Ну от, бачиш? Через твої істерики страждають і інші люди.

— Це я влаштовую істерики?! — вигукує Ната. — Це ти приводиш у дім невідомо кого!

Розумію, що ця розмова зайшла в глухий кут. Я просто хочу, щоб Ната пішла. Зараз мені потрібно поговорити з тією рудоволосою незнайомкою. З’ясувати, що взагалі відбувається.

— Добре, Нато. Ти маєш рацію. Мені потрібно все обміркувати. 

— Якщо я зараз піду, я вже не прийду! Ти розумієш це? — вигукує вона. Звичні Натині обіцянки.

— Я подзвоню тобі пізніше, — кажу їй. — Сподіваюся, до тієї пори ти вгамуєшся і придумаєш, як налагодити відносини з моєю дочкою. Якщо це тобі потрібно.

Ната кидає на мене злий погляд, підхоплюється з дивана і, грюкнувши дверима, виходить. Полегшено зітхаю. Нарешті тиша.

Піднімаюся і йду до дверей, збираючись знайти Аріну. Проходжу коридором до спальні дочки. Вже збираюся зайти в кімнату, але зупиняюся, почувши крізь стіну тихий голос. Це Іванка.

— Не хвилюйтеся, Аріно Анатоліївно. Вона просто зла. Вона завжди така. Заздрить усім красивим жінкам.

А їй відповідає м’який, спокійний голос, який я чомусь одразу впізнаю. Голос тієї незнайомки з бару. Аріни Анатоліївни.

— Все гаразд, Іванно. Не варто так хвилюватися. Я розумію… Вона, мабуть, дорога для вашого тата людина.

— Ні! Вона противна! Я її ненавиджу! І тато її скоро теж вижене, от побачите! 

— Знаєш, дуже важко судити про чужі стосунки. Але я знаю одне: коли ви з нею сваритеся, страждає твій тато. Він між двох вогнів. Уявляєш, як йому? Ти ж любиш тата?

Застигаю біля дверей. Чую, як Аріна тихо відповідає Іванці, її голос сповнений співчуття та тепла. Уявляю, як вона обіймає мою розлючену та засмучену доньку, заспокоює її. Серце вперше за довгий час стискається від відчуття абсолютної вдячності до цієї дівчини.

— Люблю… — зітхає мала.

— Спробуй наступного разу не реагувати на Нату. Будь мудрішою. Тоді тато побачить, яка ти вже доросла і розумна, а Ната не зможе використовувати твої слова проти тебе ж. 

У голові раптом клацає. Аріна. Вона змогла заспокоїти Іванку за кілька хвилин, чого я не міг зробити годинами. Можливо… можливо, це і є рішення всіх моїх проблем.