Глава 3. Аріна

Прокидаюся від дивного відчуття м’якості під спиною і тиші. Така глибока, аж у вухах дзвенить. Розплющую очі. Незнайома стеля з ліпниною, важкі портьєри на вікнах, крізь які ледь пробивається світло, розкішні меблі навколо. Де я є?

Намагаюся підвестися, але тіло одразу ж пронизує ниючий біль у скронях. Ага, вчорашні коктейлі дають про себе знати. Ривками починають спливати в пам’яті обривки вечора: бар, той симпатичний незнайомець, моя безглузда пропозиція… Господи, який сором! Невже я справді таке ляпнула? І що було далі?

З натугою сідаю на ліжку, озираючись. Кімната величезна, виконана в світлих тонах. На тумбочці біля ліжка стоїть пляшка води і склянка. Дбайливо. Хто ж мене сюди привіз? Той чоловік з бару?

Роблю кілька ковтків води, відчуваю себе трохи краще. Повільно встаю, хитаючись. Ноги чомусь неслухняні. Оглядаю себе. На мені моя сукня, хоч і пом’ята. Це вже добре, хоч не роздягали.

Виходжу з кімнати. Опиняюся у просторому коридорі, заставленому картинами та вазами. Куди йти? Звідки лунають якісь приглушені голоси? Знизу. Обережно підходжу до перил і зазираю вниз.

Величезний хол з високою стелею і сходами, що плавно спускаються вниз. А внизу… стоїть дівчинка. Років десяти, не більше. З довгим темним волоссям і великими карими очима. Вона щось жваво розповідає комусь, кого я не бачу. Її голос звучить дзвінко та безтурботно, зовсім не в унісон з моїм розбитим станом.

Дівчинка раптом замовкає і піднімає на мене очі. Її погляд уважний і трохи здивований. На мить наші очі зустрічаються. Хто це? І що я тут роблю?

Вона йде до мене. Жваво перестрибує сходинки, щоб опинитися поруч вже через дві хвилини. Я завмираю, нерішуче дивлячись на неї. Від неї сяє впевненістю, якоюсь суворістю. Я ж почуваюся, мов школярка. Дожилася! Мене настрашив підліток.

— Добридень, — дзвінко каже вона.

— Доброго дня, — кволо всміхаюся.

— Хто ви? — пряме різке питання, на яке я навіть не уявляю, як відповідати. Гадаю, це дочка того красеня. А як є дочка, то є і дружина. Здається, між нами таки нічого не було, він мене відшив (бо одружений! Це ж очевидно), тож і не треба, щоб мене прийняли тут за коханку. Але нащо він приволік мене сюди? Більше питань, ніж відповідей.

— Аріна… Анатолівна, — думаю діяти по ситуації. Може вдам якусь працівницю? В такому палаці явно купа прислуги.

— Ясно. Нова нянька? — дівчинка кривиться якось навіть співчутливо.

— Саме так, — з готовністю киваю. 

— А я Іванна Марківна, — суворо каже вона і це я почуваю себе тепер дитиною.

— Неочікувано, — виривається в мене. — Тобто дуже рада знайомству, Іванно Марківно.

— Так, знаю. Важко повірити, що мені досі потрібна нянька. А тому ми казатимемо всім, що ви мій персональний коуч, окей?

— Окей, — я всміхаюся. До чого ж мила чортівка!

— Ви розумна. Думаю, ми знайдемо спільну мову. Вам уже показали будинок?

— Ще не встигли.

— Що ж, ходімо. Проведу вам екскурсію, Аріно Анатоліївно. Сьогодні я в гарному настрої, тож вважайте, що вам пощастило. 

— Саме так і вважатиму, — я киваю і йду за дівчинкою, щиро дивуючись її вмінню “бути крутою”.

Іванна починає свою екскурсію з холу, показуючи на величезну люстру зі словами: 

— Ця стара штука коштує, як три ваші квартири, напевно. 

Що ж, я не ображаюся. Так воно, мабуть, і є.

Потім Іванка… чи точніше Іванна Марківна веде мене до вітальні з панорамними вікнами на задній двір, де розкинувся басейн і доглянутий сад. 

— Тут тато любить приймати своїх нудних партнерів по бізнесу, — бурмоче вона собі під ніс. Далі ми проходимо повз їдальню з довгим дубовим столом і нарешті опиняємося на кухні, оснащеній найсучаснішою технікою. 

— А тут живе мій особистий пекельний кошмар — наша кухарка. Вона вважає, що знає краще за мене, що мені їсти.

Піднімаючись сходами на другий поверх, Іванна показує на безліч дверей: 

— Тут спальня тата, там гостьові кімнати, а ось тут свята святих — моя кімната. Але вам туди поки що зась.

Ловлю себе на думці, що вона нічого не каже про маму. Ми спускаємося вниз, в хол, і саме в цей момент тут з’являється жінка. Висока, струнка, з ідеально укладеним світлим волоссям і в дорогому спортивному костюмі. Від неї віє парфумами з різким солодким ароматом. Вона окидає мене зверхнім поглядом з ніг до голови.

— Марка немає? — її голос звучить неприємно різко.

— Доброго ранку, Нато, — спокійно відповідає Іванна. — Тато ще не спускався. А ти що тут забула? Здається, ти десь там плавала на Балі?

Ната зупиняє на дівчинці свій погляд, її губи кривляться в презирливій усмішці.

— Плавала. Але без мене тут таке робиться, що я одразу прилетіла! — хмикає вона і зло свердлить мене очима. — Хто це з тобою?

— Аріна Анатоліївна, мій новий персональний… коуч, — дівчинка киває на мене, але жінка, змірявши мене очима, вибухає сміхом.

— Ой, не сміши мене, Іванко! — вигукує вона. — Мені вже повідомили, яку саме "коуча" Марк привів додому. Я не сліпа. Бачила я таких "коучів" у дешевих барах. Звичайні повії!

Я відчуваю, як кров приливає до обличчя від образи. Як вона сміє таке говорити?

— А що ти робила в дешевих барах? — різко відповідає Іванна, стаючи переді мною, наче щит. — А точно, це ж там ти ловила багатих папиків! І хто тут повія?

Саме в цю мить на сходах з’являється Марк. Він сонно кліпає очима і здивовано дивиться на напружену сцену в холі.