Розділ 11. Між поцілунками та репʼяхами

Цей день для мене розпочався о шостій з дитячого запитання в самісіньке вухо:

— Мамо! А правда, що крокодили, то родичі динозаврів?

— Можливо, дуже далекі родичі…

І звідки Емі це узяла? Навіть запитувати не буду.

Ми з донькою разом чистимо зуби, підтанцьовуючи під Елвіса. Тихенько, аби не розбудити всіх у будинку.

Потім смажимо млинці. Я пробую на смак усе, що кидаю в тісто. Навіть муку. Бо вчора бачила, як Соломон поміняв наліпки на баночках з цукром та сіллю. Гадаю, цьому передувала цікава й дуже смішна історія. Ну дуже смішна! Аж плакати хочеться від сміху…

Сьогодні був типовий ранок: крики, суперечки, трішки розмазаних по обличчю сліз та шмарклів, а ще реп’яхи на підлозі. Так, реп’яхи! І де тільки малі їх узяли?

Крокодила вони так і не піймали, а я от піймала кілька зневажливих поглядів від баби з дідом, які таки приїхали погостювати. Вперше за довгий час мені ніяково через свій светр. І через волосся. І через усе на світі….

Проте я лише вмикаю свою чарівність на повну, бо ніколи не була особливо конфліктною. Я щиро вірю, що посмішка має силу більшу, ніж сварливі слова.

Вже до обіду я згадую одне з фундаментальних основ материнства: ти прибираєш, аби потім прибрати ще раз…

Сол скептично спостерігає за моїми потугами навести лад, проте це складно зробити, аби не завадити полюванню на крокодилів і не зіпсувати пасток.

А тоді я випадково чую слова Поліни Андріївни, адресовані Аристарху Петровичу щодо мене:

— Платон нас попереджав щодо цієї Дарини. Не схожа вона на маніпуляторку, проте багато можна приховати за милим личком!

Мене ніби штрикнули лезом поміж ребер.

Я знала, що хлопчик не дуже радий моїй присутності в домі, проте вважала його маленькі витівки по-дитячому милими. Гадала, що він просто хоче привернути увагу. А Плат і справді мене ненавидить… Чому?

Коли Емі засинає на обідній сон, я кличу малого на розмову. Наливаю нам обом чаю — більше для того, аби зайняти руки — й сідаю навпроти дитини за стіл.

Плат дивиться з-під лоба. Трохи вороже, а тоді усміхається, і мене пробирає морозцем.

— Чому ти мене не любиш? — запитую відкрито й одразу, аби не ходити довкола проблеми навшпиньки.

— Не знаю, про що ти.

Так, з ним не легко! Я про це памʼятаю. Як і про те, що ні татові, ні навіть психологу він нічого не розповів.

— Ти любиш лицарів?

— Вони круті.

— Так. Ти казав. Але ти знаєш, що ні один з них не став би діяти поза спиною, а тим більше шкодити тихенько, міняючи цукор з сіллю чи додаючи гірчицю в нутелу?

Хлопчик незадоволено й підозріло мружить очі.

— Вони діяли відкрито. Щиро говорили про свої почуття. А якщо вже й мали ворога, то відкрито про це говорили, називаючи причини й беручи відповідальність за наслідки. Розумієш, про що я?

Всередині народжується тремтіння. Плат має очі Сола. Такі ж гіпнотичні й глибокі, погляд яких пронизує аж до кісток.

Хлопчик лише киває у відповідь. Те, що він досі сидить напроти, я сприймаю як власну маленьку перемогу.

— Тоді кажи. Відкрито й щиро. Чому я тобі не подобаюся?

— Я не хочу, щоб ти виходила заміж за тата.

Я не думала про заміжжя. Мене нудить від одного слова, проте зараз чомусь шкірою біжать мурахи.

— Чому?

— Бо тоді ти забереш його собі. У нас тільки він лишився, а ти його забереш! Він піде, як пішов тато Саші до їхньої няньки. Він зникне так само, бо матиме нову сімʼю. А ми з Євою будемо жити лише удвох. Бо мами у нас нема.

Я нахиляюся ближче до малого. В горлі застряг гіркий клубок, який росте щосекунди. То от що він думає?

— Ти казав про це татові?

— Ні. Але Саша питав у свого тата, і він сердився. Якщо тато буде сердитися, він точно мене покине.

Мені нестерпно боляче бачити зболені оченята навпроти, хай як хлопчик маскує страхи за злістю.

Я скажу Солу. Він поговорить з сином. Він зніме цей тягар з його худеньких маленьких плечей!

— Це нічого не міняє, Дарино. Я, як справжній лицар, оголошую тобі війну!

Хлопчик стрімголов злітає зі стільчика й тікає. Я тільки й встигаю, що спробувати піймати його за руку, так сильно хочеться обійняти. Проте ще не час. Треба поговорити з Солом! Хоч я й отримала попередження — війна таки не моя.

Я все чекаю слушної нагоди для розмови, але день швидко минає. Обід, робоче листування, маленький текст на переклад, крики Емілі, яка знову хоче переплести волосся й оті шпильки з ведмедиками в рожевих сукенках, а не в червоних, репʼяхи. Знову вони… Я ж ніби прибрала?

А тоді лунає дзвінок. Телефонує сусідка. Їй я залишила запасні ключі від квартири на всякий випадок.

— Приходив Влад, — розпочинає вона з гірчинкою в голосі. — Залишив тобі писульку на дверях. До мене теж заходив. Сказав, що ти забрала дитину й не відповідаєш на дзвінки. Сказав, що в нього новини. Я дала твою нову адресу. Емілі потрібен батько, хоча чоловік з нього був такий собі…

Я не блокувала номер колишнього, а просто скидала кожного разу, а повідомлення від нього ігнорувала вже більше тижня. Просто не могла налаштуватися. Саме тому таки пішла того вечора до бару, притопити трішки навʼязливих думок на дні келиха.

Я розуміла, що доведеться колись прийняти дзвінок чи відкрити смс-ку. Але колишній за два роки приходив усього кілька разів. Останні місяці навіть духом його не віяло. Тож я просто злилася. Бо Емілі таки потрібен тато…

Як опиняюся в халабуді з Солом наодинці — досі не розумію. Лише погляд на собі відчуваю, як щось матеріальне. Він дивиться так, ніби жере очима, а в мене всередині все кипить. Штормить так, що ледь не нудить.

Сол мене цілує. Світ, що раніше стихав у його обіймах, тепер верещить й намагається докричатися. Бо цього разу він не запитує, а бере що хоче без сумнівів і насторог. Сковує тіло руками, а думки поцілунками.

Губи його вже не питають — вони вимагають. Поцілунок росте, як і буря всередині мене. Чоловіча рука ковзає до шиї, а друга стискає міцно талію, притягуючи ближче до гарячого тіла.