Розділ 10. Соломон

Я завжди прокидався рівно о сьомій. До появи Дарини в будинку. Тепер же прокидаюся раніше й прислухаюся до її кроків, до тихого сміху, до їхніх із донькою перешіптувань, доки йдуть коридором на кухню, аби приготувати нам усім сніданок. Цей шум дивним чином заспокоює.

Плат ще спить, розкинувшись на ліжку, мов зірка. Знову прийшов уночі. Очевидно, страх перед темрявою все ще сильніший за гордість пʼятирічного воїна.

Сьогодні приїдуть баба з дідом, тому я встаю й прасую футболку та штани. Не хочеться, щоб мене знову вважали тим самим простуватим парубком, яким був до знайомства з Лорою.

Дарина та Емілі смажать млинці. Обидві в плямах від муки — видно, в когось щойно були бої на виживання. Обидві усміхнені й щасливі. Відчуття, ніби рекламу «Ідеальний ранок щасливої родини» знімають на моїй кухні.

Я застигаю на порозі й просто дивлюся, не виказуючи себе. В грудях лоскітно. У Дарини гарна посмішка. Така гарна, що вже років зо два, як не відпускає.

Ми водили дітей на один гурток з плавання. Дивно, що вона досі цього не згадала. Хоча ми й не спілкувалися тоді. Я захоплювався нею здалеку. Потім дівчата перестали відвідувати той гурток. Пізніше виявилося, що вони переїхали, бо Дарина розлучилася з чоловіком.

Я натрапив на неї в барі саме тоді, коли вона святкувала цю подію. В тому самому барі, який я продовжував відвідувати кожну пʼятницю по дорозі додому, в надії знову її побачити. З часом це стало маленьким ритуалом. І таки побачив. І от вона на моїй кухні, смажить мені млинці. Хух… Аби не напартачити!

— Головне, поводь себе нормально, — бурмочу сам до себе, заходячи до кімнати.

Ще не вистачало її налякати своїми поглядами. Мене моя схибленість на ній і самого інколи лякає.

Я кохав Лору. Так кохав, що в грудях досі величезна діра. Тому ці почуття — такі невчасні й такі до біса сильні — довго ховав у закутках серця. Але я так давно не бачив Дарину, що одразу ж запропонував їй переїхати, аби вкотре не зникла з мого життя. Вирішив: вже нема чого втрачати. І не прогадав!

Дара помічає мене. Її очі сяють, як і посмішка на губах. І усміхається вона мені. На моїй кухні! Досі не можу повірити…

Відчуваю в роті присмак її шкіри, яку вчора спробував на смак. Слина вʼязне в горлі. Посміхаюся у відповідь.

Досить витріщатися, інакше злякається й утече! Того вечора в барі вона багато чого мені розповіла. Зокрема й те, що не хоче нових стосунків… років до ста.

Я підходжу ближче, аби зварити каву. Відчуваю запах фруктового шампуню для волосся й легкий аромат її шкіри з квітковими нотками. Я міг двинутися лише на одному цьому ароматові, проте вона вся ідеальна. І посмішка її бешкетницька, і вогники в очах, і до біса привабливе струнке тіло, яке не раз уявляв голим у своєму ліжку. Знову думки повернули не туди.

— Як спалося? — невинно запитує.

А мені хочеться підхопити її на руки, посадити на стіл і втиснути в себе до червоних кіл перед очима, аби відбиток її носити в тілі, як його невід'ємну частину.

— Добре. А тобі?

— Емілі крутилася всю ніч, але під ранок таки змогла поспати. Втекла від неї на килимок у ванній.

Жартує, але по очах бачу — цілком могла й справді там переночувати.

Емі ледь не падає зі стільця, коли тягнеться по баночку з цукерками. Я встигаю підхопити її й поставити на ноги. Мала така схожа на Дарину, що мені тепліє у грудях.

— Доню! Обережно! Не забилася? У мене ж серце не залізне…

Моє теж не залізне. Особливо, коли мова про Дарину. Вже два роки тріщить при самій згадці її імені.

І от тепер вона живе в моєму домі. Очманіти!

Плат заходить на кухню, геть заспаний, тре очі й бурмоче:

— А баба з дідом ще не приїхали?

Я знаю, що їхній візит — його рук справа. Він їм телефонував. Що саме наговорив — загадка. Але факт: вони зібрали валізи й напросилися в гості. Цікаво, це така відданість незнаному досі онуку, чи все ж таки у них якась спецоперація під прикриттям?

Дарина проходить повз, аби вимити чашку, і я йду слідом. Несвідоме веде за нею. І як пояснити? Роблю вигляд, що шукаю банку з сіллю. Беру її в руки й сам не розумію, навіщо.

— Любиш додавати у каву дрібку солі? — запитує з усмішкою і бісиками в очах.

Люблю? Можливо…

А щодо солі в каві сумніваюся. Але якщо вона скаже, що це покращує смак життя, то я готовий кидати сіль у все підряд.

Я довго вважав свою ману покликом пристрасті та тілесним потягом, аж доки не зрозумів, що виглядаю Дарину серед батьків на гуртку, аби просто глянути з далеку на ту щиру широку посмішку й упевнитися, що світ досі на місці. Не завмер і нікуди не подівся після втрати Лори.

Баба з дідом (досі дивно їх так називати) приїжджають із гостинцями. Крім солодощів — кілька банок закруток і домашня городина.

Я здивований. Виявляється, вони мають сад та город. Раніше й уявити не міг, аби ці люди бруднили руки землею. Вони завжди здавалися мені зверхніми та гордовитими.

Дарина посміхається щосили, розкладає баночки з варенням, а я намагаюсь не показати, як мене розносить зсередини.

Вона хитає головою, поправляє волосся за вухо, і я уявляю, як підходжу, кладу руки на її талію й стаю поряд, аби не почувалася так знічено під поглядами абсолютно чужих їй людей. Цікаво, а я їй теж чужий, чи вже ні?

Емі розглядає візитерів кілька хвилин, а тоді з усією безпосередністю запитує у діда:

— А ви були колись дитиною, чи народилися вже старим? Я у кіно бачила... Так буває!

Дорослі сміються. Мала не розуміє, що смішного. Дарина щось пояснює їй на вушко, і та біжить гратися.

Платон з’являється вже вмитий та причесаний у своєму офіційному костюмі. Це футболка з Бетменом і сині штанці без кишень ("офіційні", бо в них не запхаєш жодного жука).

Малий не відлипає від баби з дідом, розповідає їм про динозаврів. Єва ж досі не спустилася. Мабуть, пам’ятає, що її ще й покарання чекає за вчорашнє.