Розділ 9. Бабусі, дідусі й міжзоряні дипломатії

Я спостерігаю, як дід з бабою заходять на подвір’я, й знаходжуся в легкому ступорі. Раптом почуваюся зайвою в цьому домі. Чужинкою.

Їхні силуети такі породисті. У сивочолого чоловіка ціпок, капелюх і грізний погляд, а жінка мов вийшла з реклами чаю: пряма спина, бежева маленька сумочка в руках і зморшка погорди на чолі.

Сол іде до дверей, аби зустріти гостей. Іду за ним. Це ж буде ввічливо? Чи ніхто не помітить, якщо я заховаюся під столом?

Помічаю, як напружуються плечі чоловіка, а рука з силою стискає дверну ручку. Він також радий несподіваному візиту?

Чи візит запланований, а мене знову забули попередити?

— Добрий ранок! — вітаюся вслід за Солом.

Кутики губ тягне, та я не припиняю усміхатися. Сподіваюся, це виглядає не так жалюгідно, як відчувається.

Якби хоч один добродушний погляд від цих людей у свою сторону піймала, припинила б так переживати, але вони дивляться на мене зверхньо й трохи осудливо.

Ура! Щасливе сімейне возз’єднання!

— Доброго, — таки відповідає бабуся.

Навіть подумки складно так називати цю жінку, бо вона не схожа на чиюсь бабусю ані на грам.

— А ви хто? Прибиральниця? Чи нянька?

Хочу відповісти, що я і те, і інше, бо ж я мама, але вони точно запитували в іншому сенсі.

— Я Дарина.

— Ми з Дариною живемо разом, — втручається Сол і переманює погляди рідні на себе.

Чоловік підходить непомітно, а тому я дуже дивуюся, відчуваючи його руку на своєму плечі.

Реакцію гостей зрозуміти складно, бо ж виражається вона лише в тінях на обличчях і в поглибленні зморщок, але я й так її відчуваю кожною клітинкою тіла. «Тобі тут не місце» — кричать підтиснуті губи жінки й примружені очі чоловіка.

Але я не гублюся — посміхаюся ще ширше. Бо де моє місце визначати точно не їм.

— А це батьки Лори. Аристарх Петрович та Поліна Андріївна.

Киваю й тулюся ближче до боку Сола. Якщо мене спробують атакувати, хай спершу здолають цю бетонну глибу.

— Це ваша донька надворі облизує слимака? — подає голос дід.

Я гублюся. Територія двору закрита, та все одно я мала б знати, де зараз Емі. Судячи з усього — ближче знайомиться зі світом природи…

Я протискаюся крізь двері надвір і бачу доньку зі слимаком в руках, біля обличчя.

— Не їж! — кидаюся до неї.

— Я лише нюхаю!

Присідаю біля доньки.

— Якщо йдеш надвір — маєш мене попередити. Гаразд? І нащо ти його нюхаєш?

На долоні в доньки величезний слимак.

— А ти знаєш, як пахнуть слимаки?

Очі в доньки великі і темні. В них хитринки стрибають. Як я люблю ці оченята! Аж у грудях тісно стає.

— Ні, не знаю.

— Мамо, ти ж уже стара, а досі не знаєш. А я хочу знати. Віка з Катею будуть заздрити!

Знову компліменти… Треба купити новий крем для догляду, а поки десь у мене була мазь від геморою. Кажуть, вона допомагає прибрати темні кола під очима.

Ми залишаємо слимака на клумбі та йдемо до будинку.

Платон сидить поряд з бабою й дідом і захоплено розповідає їм про свою колекцію динозаврів. Вони усміхаються онукові. В очах Поліни Андріївни навіть бачу проблиск сльози.

Я йду на кухню і роблю всім каву. Викладаю на тарілку принесені кекси й готую інші частування.

Я могла б цього не робити, та на чолі Сола досі не розгладилася зморшка, яка зʼявилася з їхнім приходом. Схоже, йому не завадить підтримка.

Коли я заходжу в кімнату, дід обережно погладжує Плата по голові, мов боїться доторкнутися по-справжньому, але йому дуже хочеться.

Я раптом розумію, що уся погорда гостей слугує щитом, аби прикрити біль від розлуки з власною сім’єю.

Торкаю Сола за плече, сідаючи поряд на дивані. Дивно доторкатися до нього отак просто, ніби маю на це право. Чоловік повертається з запитанням на обличчі, а я усміхаюся. Транслюю йому, що все окей.

Єва приходить останньою. Попри вільне місце біля баби з дідом, а також біля Соломона, дівчинка сідає поряд зі мною. Я така шокована, що не можу дібрати слів.

Платон виглядає насупленим. Єва посилає йому довгий погляд і вітається.

За кілька хвилин Аристарх Петрович із Солом підіймаються до його кабінету. В кімнаті стає просторіше, мов хтось розсунув стіни.

Бабуся розпитує Єву про школу з непідробним інтересом і дрібкою болю в голосі. Мені раптом хочеться її обійняти. Я завжди була емпатом…

Чоловіки повертаються. Сол ще більше нахмурений. Мені хочеться розпитати, та сиджу рівнесенько й виблискую зубами. Не час.

— Діти, — звертається він до малих у першу чергу, а тоді переводить погляд на мене, — Дарино. Хочу повідомити, що дідусь із бабусею поживуть у нас якийсь час.

Платон задоволено пищить і обіймає Поліну Андріївну, Єва розгублено всміхається, а я вкотре відчуваю себе зайвою.

Йду вмити обличчя холодною водою у гостьовій ванній і ловлю ошелешений погляд у віддзеркаленні. Треба поговорити з Солом, доки він сам мене “не попросив”. Цікава складається ситуація.

А ще — я таки нафарбувала лише одне око…

Гості йдуть, обіцяючи повернутися вже завтра з валізами. Я хочу поговорити з Соломоном про все. Слова так і печуть у роті, та стримуюся. Треба дочекатися вечора, аби вирішити все наодинці.

Чекаю, чи не натякне Сол, що зараз не найкращий час для наших експериментів з сім’єю, та чоловік лише каже, що обговоримо все пізніше.

Мене знову тягне до нього. В животі пурхають метелики від одного лише погляду, але доторкатися собі не дозволяю, бо, окрім тяги, між нами повисла невизначеність.

В першу чергу я маю думати про доньку і як не завдати їй зайвого болю, якщо наша маленька пригода добіжить кінця.

Про свій біль не думаю. Він не зникає.

День проходить швидко. Було кілька привітиків від Платона, як от славнозвісна нутела з гірчицею, черв’як у сумочці й динозавр з шипами під подушкою. Запримітила, що це його улюблений, тому просто віддала іграшку, ігноруючи нападки.