Розділ 8. Між бажаннями і сумнівами

Божечки… Це нормально, що в мене перед очима рожеві єдиноріжки стрибають? Чи це просто паморочиться у голові від поцілунку?

Руки Сола таки пробираються під футболку й міцно стискають голу шкіру на талії. Я стогну йому в зуби й відчуваю, як чоловічий язик ковзає поміж губ усередину.

Я вся вкриваюся мурахами. Ноги вже не тримають. Лише руки тримають на місці — теплі й міцні, ті самі, що притискають до гарячого чоловічого тіла. Чому він досі в футболці?

Я зариваюся пальцями в мʼяке волосся, стискаю футболку на грудях, дряпаю кігтями тканину й взагалі забуваю про все на світі.

Його тіло тверде й гаряче. А я мʼякну, ніби віск у його руках. Даю іншій людині повне право зліпити з мене будь-що — і це справді вражає.

Я хапаю повітря ротом і знову липну до губ Соломона. Як же солодко… А метелики всередині пурхають так, що от-от прорвуться крізь грудну клітку. І коли він встиг таки посадити мене на стіл?

— Дарино… — бурмоче чоловік хрипко й геть трішечки відсторонюється, аби бачити мої очі. Його голос такий глибокий, що проникає у саме серце. — Якщо ми зараз почнемо, я не зупинюся.

— І не треба, — шепочу у відповідь і підводжу очі. — Ти мені потрібен…

І справді потрібен. Ніби його поцілунки здатні зняти втому, загоїти рани, стерти роки самотності. А, можливо, й справді здатні?

Я не знаю, як ми опиняємося на дивані у вітальні. Моя спина відчуває кожну подушку, а пальці впиваються в чоловічі плечі.

Тіло Сола важке, й мені так хочеться відчувати на собі ту тяжкість, що ледь сльози не котяться з очей. Я жодного разу не кажу “стій” чи “почекай”. До біса!

Цей чоловік цілує мене так, ніби вивчає кожен міліметр. Його дотики не про фізику між тілами. Вони як мова, якою він мені каже: “Я тут, я поруч, я бачу тебе”.

Мене ще ніхто й ніколи не робив такою помітною у власних очах. Навіть колишній чоловік.

Я тремчу. А потім магія між нами переривається разом із тишею у кімнаті. Згори кличе Платон:

— Татусю?

Сол відривається від мене з неохотою, а його місце поряд раптом займає холодна порожнеча.

Я й сама приходжу до тями, мов тверезію за секунди. Відсовуюся й сідаю на дивані. Що це тільки-но між нами було? Я й справді була готова віддатися чоловікові, якого знаю кілька днів?

Серйозно, Дарино, тебе тільки це хвилює? А твої валізи в його домі на горі тебе чомусь не дивують…

Хлопчик спускається сходами, і я відчуваю дежавю. Знову той самий погляд, що й учора, от тільки в ньому більше немає неприкритої злості. Натомість — холодний розрахунок. І це очі пʼятирічної дитини?

— Дарино, а твій чоловік… чого він тебе не любить? — запитує раптом малий.

Я не знаю, що відповісти, а відчуття, ніби мене з головою занурили в льодяну воду.

Сол і сам губиться, а тому після паузи підхоплює малого на руки, бажає мені доброї ночі та йде з сином нагору.

У мене ж у вухах досі дитячий голос і це питання на повторі: “Чого він тебе не любить?”. Я й сама намагалася зрозуміти це безліч разів.

Я не йду в кімнату до Емілі. Спати не хочеться взагалі.

Спершу чекаю, що Сол, можливо, повернеться, та його все нема. Стає зовсім сумно. Я б теж обрала дитину, тому добре його розумію, проте зараз так хочеться втішного слова…

Я сиджу хвилин з десять, слухаючи тишу й своє серце. А воно голосно бʼється й трішки скиглить.

Несподівано скриплять сходинки. Підбираюся вся, не знаючи як тепер себе поводити, та в кімнаті зʼявляється Єва.

Дівчинка розглядає мій кислий вигляд, йде на кухню й повертається з пляшкою води. Чекаю, доки вона піде, але натомість Єва сідає поряд.

Дівчинка зручно вмощується на дивані й п’є воду.

— Ти ж мала бути у подруги.

— Я повернулася. Не хотіла вам заважати, тому просто пішла до себе.

Не знаю чому, та мені стає легше від того, що вона сидить поряд. Навіть ловлю себе на думці, що хочу пригладити її вічно закудлане волосся.

— Давай я заплету тобі колоски. Завтра будуть кучерики.

Єва несподівано для нас обох погоджується і вже за мить повертається з гребінцем та резинками.

Ми мовчимо кілька хвилин. Я обережно розчісую волосся й уявляю Емі такою ж дорослою. Сподіваюся, зможу бути поряд, аби заплести її неслухняні пасма й послухати про дівочі біди та кохання всього життя у тринадцять.

— Я бачила вас з татом, — кидає Єва мимохідь, а в мене починають тремтіти пальці.

— Гаразд… — не знаю, що ще сказати.

Тиша з затишної поволі стає напруженою.

— І Платон вас бачив.

Тепер мені й справді некомфортно, та я продовжую заплітати волосся в колоски.

— Вам тут буде не солодко… — резюмує дівчинка.

— Чому? — питаю з усмішкою.

Розтягую губи до вишкіру, аби не було так ясно, що мені болять ці слова.

— З Платоном, — уточнює. — Він ніби миленький хом’ячок, але якщо вже щось не по його, в того хом’ячка вилазять маленькі гостренькі зубки.

— Ого… — сміюся зовсім не весело. — Це якось… моторошно.

— Просто попереджаю, — знизує плечима. — Він ревнивий. Особливо до тата. Не знаю чому, та рік тому він перестав сприймати усіх няньок. І говорити на цю тему не хоче. Тато його навіть до психолога водив, та все даремно.

У мене в горлі клубок розміром з планету. Раптом стає так боляче. А мене Сол попередити про це забув… Чи навмисне не сказав?

Стає ще самотніше. Сироти виступають на голій шкірі рук. Від минулого розпалу пристрасті залишається лише посмак розчарування. «Чому він тебе не любить?» — вкотре крутиться в голові.

— Дякую. Буду мати на увазі.

Я продовжую плести волосся, хоча самій хочеться утекти. Лягти в ліжко до донечки, обійняти маленьке тепле тільце, сховати подих у її волоссі й вдихнути рідного запаху. Аби витурити з себе будь-який спогад про хвою.

— І ще одне. Якщо він раптом запропонує вам тост із “секретним джемом” — відмовтеся. Він колись змішав нутелу з гірчицею й нагодував тодішню няню.