Розділ 7. Боротьба контрастів

Я прокидаюся від того, що хтось стрибає на моєму животі. Навіть крізь ковдру це доволі неприємні відчуття.

— Емілі… — стогну я, вкотре запитуючи себе, чи не пора доньці мати окрему кімнату, а мені — замок на дверях.

Але донька сміється десь збоку, і я розумію, що це не вона. Платон. Одразу ж згадується його вчорашній погляд, повний розчарування та злості, але я відкриваю очі й бачу перед собою цілком задоволеного життям, усміхненого хлопчика.

— Дарино! Ми з Емі вирішили, що нам треба домашній зоопарк!

— Зі справжніми тваринами? — кліпаю очима крізь напівсон.

— Ну, ми вже знайшли двох. Папугу з сусіднього будинку й жука. Ось він, дивися.

Платон кладе на ковдру переді мною великого чорного жука й широко усміхається. Його великі темні оченята сяють в очікуванні моєї реакції. Ага, малий розбишако, не дочекаєшся!

— Правда, класний? — запитує Емі з непідробним захватом.

Донька любить усіляких жучків, а я взагалі їх не боюся. Тож замість вереску реагую широкою посмішкою.

— Класний. Імʼя йому вже дали?

Я беру жука в руку й сідаю. Платон розгублено кліпає.

— А хіба дорослі дівчатка не бояться жучків? — цікавиться хлопчик.

— Дорослі дівчатка мають проблеми серйозніші…

Ми з Емі випускаємо жука у вікно та йдемо вмиватися.

За сніданком тихо. Навіть дуже, що насторожує.

Я ловлю погляди Соломона один за одним і бережу їх у серці, мов у скарбничці.

Щоки палають, і мені хочеться прикласти до них долоні, та я тримаю себе в руках. Сьогодні все виглядає інакше, і я починаю сумніватися, чи взагалі вірно зрозуміла вчорашнє.

Дотики Соломона при денному світлі здаються зовсім невинними. Дружніми. Ще трошки і я зненавиджу це слово…

Поки я намагаюся зробити каву, діти запускають проєкт "Домашній зоопарк". Увесь запас стільців та рушників із кухонної тумби перетворюється на паркани, великий фікус стає "лігвом панд", а Платон стверджує, що він уже знайшов "особливу тваринку" у ванній, і в неї буде окремий вольєр. Це, виявляється, мертва засохла мушка. Вона вже має імʼя, будиночок із коробочки з-під сірників і персональну ковдру з туалетного паперу.

Я нічого не встигаю. Кава знову холоне, як і мої вчорашні почуття. Я не встигаю її допити, як не встигаю й усвідомити до кінця, що врешті сталося вночі.

Далі мене чекає мамський фітнес. Кілька підходів присідань, аби підібрати розкидані іграшки. Серія випадів уперед, аби переступити й не зачепити домашнього зоопарку. Планка, аби дістати частини лего з-під дивана. А на фінал — два забіги з перешкодами на крик доньки: один раз вона подумала, що вдарилася, а другий просто скучила.

Мʼязи болять. Діти галасують. Єдине, що мене тримає на плаву — думка, що я хоча б виглядаю пристойно для мами в декреті. А тоді я дивлюся у дзеркало. Спойлер: не виглядаю…

Якраз у той момент, коли кутики губ повзуть униз від плями на футболці (це що, броколі?), заходить Сол. Він возив Єву на урок малювання.

Чоловік розглядає обстановку й раптом розкриває обійми. Я гадаю, що він чекає Платона, проте його поряд нема. Є я. І я не вагаюся ні секунди. Просто йду до нього.

Мене одразу ж окутує запах хвої, й стає до запаморочення легко. Ніби з цим запахом прийшло й розуміння, що тепер все буде добре.

Біля нього тепло. Біля нього надійно. Хай буде хоч другом, якщо мене кожного разу так обійматимуть…

Соломон тримає в обіймах хвилину, а тоді каже, що через дві години поїдемо до торгівельного центру, й забирає малих на двір, гратися в мʼяча.

А я думаю, що якщо й існує щастя — воно пахне хвоєю, посміхається очима й має гарячі руки.

Я йду відпочити й зібратися до поїздки. Виглядаю у вікно й бачу, як Соломон обходить сина з мʼячем у руках, а тоді підхоплює Емі, аби вона закинула мʼячика у сітку.

Донька пищить від щастя і я несвідомо посміхаюся, а тоді ловлю погляд Платона, який помічає мене. І той погляд обіцяє, що знайомство з жуком з самого ранку не остання наша пригода.

Я б могла зібрати речі й поїхати, бо розумію, що діти Сола чомусь не дуже мені раді, проте я досі бачу усмішку доньки на руках у чоловіка, я досі відчуваю, як та усмішка відгукується в грудях теплом. Мене й саму тягне посміхатися, коли чоловік поряд. За це варто поборотися. Хіба ні?

***

— Я знаю, що ти не дуже любиш торгові центри, — каже Соломон, поки я розглядаю кольорові кульки в дитячій зоні. — Але дозволь мені спробувати тебе переконати, що іноді тут можна класно провести час.

Не памʼятаю, коли встигла сказати Солу про торгові центри, проте я й справді їх не люблю. Занадто багато усього в одному місці й у мене починають плавитися мізки.

Я киваю Солу й відводжу погляд, коли він ненароком зачіпає мене своїм плечем. Мов від доторку прошило розрядом блискавиці усе моє нутро. Що за божевілля і коли це вже припиниться? І утихомирте вже хтось тих метеликів у животі!

Емі заходить вслід за Платоном до лабіринту, але на неї біжить вже дорослий хлопчик, і дивиться він в інший бік. Моя донечка теж не бачить навислої над нею загрози. Серце обривається, і я навіть не помічаю, як роблю до неї крок, але мене за руку втримує Сол. А Емі за руку тримає Єва, яка відводить мою доньку вбік і просить хлопчика бути обережнішим.

Я не звикла, а тому все моє нутро виє від стресу. Для мене — дикість бути далеко від доньки. Навіть до садочку вона ходить, коли їй заманеться, інакше то стрес для нас обох.

— Єва за ними придивиться. Ми домовилися.

— І чого тобі це коштувало? — запитую жартома, а в грудях досі бахкає, мов хто гатить у барабан.

— Похід з ночівлею до подруги.

Я вкотре киваю, не відриваючи очей від доньки, що забралася на високу гірку. А тоді мені на плечі лягають теплі чоловічі долоні.

Сол повертає мене до себе й пильно дивиться у вічі.

— Скільки разів ти проводила вільний час без доньки, залишаючи її з кимось?

— Ну, минулої пʼятниці Емі вперше залишилася з бабусею довше, ніж на годину. Зазвичай, коли мені треба до лікаря або ж коли на роботі аврал, але…