Розділ 6. Втома з присмаком кави

Соломон стоїть у передпокої з ранцем Платона в руках і сумкою Єви. Чекає, доки старша донька зводить молодшого сина в туалет.

Його погляд ковзає по мені з тим теплом, якого не очікуєш від вчорашнього незнайомця.

— Можливо, підете з нами? — запитує тихо й без натиску. Вже вдруге.

Голос у нього глибокий. Він розбігається мурахами по тілу, а далі проникає глибше — під неї, зачіпаючи усі струни душі. Коли вже мине ця мана?

Я усміхаюся й махаю головою. Сол киває без образ і допитів. Бо ми обоє відчуваємо більше, ніж кажемо. Ми справді намагаємося, проте досі чужі люди. І це нормально. На все потрібен час.

— Розумію, — каже, а сам очима душу з тіла дістає. — Але наступного разу підемо разом? Все ж ви з Емілі — теж частина нашої сімʼї. Тепер.

Мене трохи лякає, як серйозно все для Сола. Тобто, ми домовлялися, я памʼятаю, але я сприймала все як цікаву пригоду, а зараз мене штормить від серйозності його намірів.

Навіть у батька Емі ставлення до нашої сімʼї було більш поверхневим, ніж у ледь знайомого чоловіка.

У коридорі нам із Соломоном занадто тісно. Відчуваю це, бо його гарячий подих так близько і так хвилює, що серденько от-от вискочить із грудної клітки.

— Ти дуже красива.

Слова неочікувані й приємні, як і рука, що закладає пасмо волосся за вухо. Ніжно й легко.

— Всього лише переплутала крем для обличчя з кремом Емі від попрілостей. Зате як блищить! — усміхаюся. Було б ще смішніше, аби це був справді жарт…

— Я колись помив голову котячим шампунем від бліх.

— І як, утекли?

— Не знаю, як блохи, а клієнти того дня — так, утекли.

Ми сміємося, і той сміх прокладає між нами місточок. Я рахую удари свого серця, аби не акцентувати увагу на присутності Соломона, але він так і притягує погляд. Тільки не облизуйся, Дарино, не видавай себе!

Платон прибігає з радісною усмішкою й мокрим чубчиком. За ним йде Єва з плямами на футболці. На вигляд від водяного пістолета. Щось я починаю боятися вбиральні у цьому домі. Ніколи не знаєш, чи вийдеш звідти цілим.

Двері за Соломоном та дітьми зачиняються, й у квартирі стає тихо. Неприродно тихо... Емілі?

— Доню! Де ти є? — питаю, а у відповідь — тиша. Ой, не подобається це мені!

Неспокій шепоче на вушко. Я швидко йду коридором, заглядаючи в кімнати. У вбиральні — порожньо. На кухні — лише залишена мною чашка з недопитим чаєм.

— Емілі, сонечко, відгукнись, — намагаюся, аби голос звучав грайливо, та в самої на обличчі придуркувата посмішка, мов узяла до рота кислющого лимона.

Тільки б була ціла й не зіпсувала нічого у будинку! Нема мені чим розплачуватися з Соломоном! Хоча…

Я чую дивне шкряботіння з нашої кімнати. Відкриваю двері, серденько завмирає.

На підлозі сидить Емі. Вона вся в блискітках. Вся! Сяє, як дискобол на вечірці. Поряд розкидані мої тіні, хайлайтери, рум’яна і кілька бальзамів для губ.

— Мамусю, я схожа на фею?

Донька дивиться на мене очима маленького янгола, та я вже добре вмію розпізнавати бісиків у них.

— Схожа, — пищу нещасно, а тоді беру себе в руки. — А знаєш, що феї вміють гарно робити?

— Літати?

— Прибирати. Тільки фея це робить помахом чарівної палички, а ми з тобою махатимемо ганчірками…

Спочатку фотографую Емі, яка корчить гримаси, на телефон для колекції (то вже святе), а тоді йдемо вмиватися. Потім беремо ганчірки й відмиваємо кімнату.

Я не сварю доньку надто довго, лише кажу, що так робити не варто. Звісно, коли втома бере своє, можу зірватися на крик, але памʼятаю, як сама була мала: мама тільки те й робила, що кричала. Від виснаження й безпорадності. І це геть нічого не змінювало. Не робило світ для неї простішим, а для мене — зрозумілішим.

— Люба, а чим ти приклеїла ось ці великі блискітки на подушку?

І коли тільки встигла наробити стільки шкоди?

— Сиром.

— Сиром?

— Ну, отим, м’яким, що в холодильнику лежав. Він як клей. Але смачніший.

Сідаю поруч із подушкою й колупаю пальцем блискітку. Треба замочувати…

Донька вечеряє. Каюся, включила мультик, аби трохи самій посидіти в тиші.

Я п’ю чергову чашку кави й вкотре обіцяю собі вживати менше кофеїну. З завтрашнього дня. Або з наступного понеділка, бо з цього — вже пізно.

Емі вилазить мені на коліна й міцно обіймає. І коли встигла доїсти? Я думала, хоч десять хвилин матиму в запасі.

— Мам, а принцеси можуть любити не принців? — запитує донька з серйозним виразом на обличчі.

Пригладжую темні кучерики, зібрані в косички, й намагаюся усміхатися так, аби око не сіпалося.

— Можуть. А чому тебе це цікавить?

— Бо моя лялька Барбі закохалася. Але він не принц, а вона — принцеса.

— А в кого ж вона закохалася?

— У Платонового Бетмена!

— Ого… Як усе серйозно.

Видихаю. Гадала, чи не провела донька аналогій між лялькою та собою. Я, як була мала, закохувалася у дорослих чоловіків, бо росла без батька…

— Так. Вони і діточок хочуть.

— Уже?

— Так. Як на небі зірочок.

Я обіймаю доньку й відчуваю, що втома поволі стає затишнішою. Як давно знайома подруга, яка може будь-коли завітати в гості. Ти не зовсім радий, але вже звик.

— А вона точно може його кохати? Навіть якщо він не їсть кашу на сніданок?

— Ще й як, — відповідаю й дивлюсь на її замазане підливою личко. — Принцеси можуть любити навіть тих, хто миє голову шампунем для котів.

Випалюю, а тоді розумію, що саме сказала. Та ні! Не може цього бути! Я не з дівчат, які легко закохуються! То просто в голову напекло!

Переконую себе й дивлюся на знову захмарене небо. Від лампочки напекло, чи що? Але ж вони такі яскраві в цьому будинку! Цікаво, скільки Сол витрачає на світло?

— Тоді добре, — бурмоче донька, заплющуючи очі. — Соломон буде моїм татом?

Я ледь не давлюся кавою, а всередині все стискається.

— В тебе є тато, зіронько.