Розділ 5. Ранок...

Сьогодні небо похмуре. Хмари збираються на дощ, та все ніяк.

Я почуваюся так само — великою сірою хмарою, яка от-от задощить та загримить.

Знову не виспалася. Емілі вчора капризувала, бо перевтомилася в зоопарку. Після нього був ще дитячий майданчик і фонтанчики. Тож вночі донька похникувала й тулилася до мене, а тому їй було жарко.

Мені теж. Але не лише через неї. Думки про Соломона підкидали полінець у багаття моєї фантазії.

Я не розумію цього чоловіка. Він уважний, добрий і справедливий, проте може запропонувати авантюру, від якої в більшості людей волосся стає дибки. Сол загадка, яку я ніяк не розгадаю. І чому мене на ньому так клинить?

Доки Емі досипає після важкої ночі, я збираюся помити голову, поприбирати в кімнаті й приготувати сніданок.

Каша парує на плиті, а я домиваю чашки в умивальнику й думаю, що день ще не почався, а я вже втомилася. А ще ж голову мити…

Дивина, та до батьківства я не замислювалася, що миття голови — то ціла подія. Має співпасти все: і гарний настрій Емі, і цікавий мультик, і мої не до кінця вичерпані за день ресурси.

Йду до ванної кімнати. Дивлюся на себе в дзеркало й із непорозумінням розглядаю мокре волосся. Дивлюся з хвилину, а тоді знизую плечима:

— Оу… Ну гаразд!

Усміхаюся й відчуваю себе трішки краще. Плюс один до пункту виконаних справ!

Можливо, через темінь за вікном, а можливо, бо тільки шоста ранку (це ж о котрій я встала?), та сиджу на кухні сама, вдихаю запах ароматної кави й слухаю тишу. Рідко коли ми з нею зустрічаємося на одній території.

Чується шум на сходах, і серденько завмирає в передчутті. Хай Сол і не розгадана загадка, та мені дуже хочеться його… розгадати!

— Ага, привиди не сплять… — жартую, як чую скрип підлоги поблизу.

Але на кухню заходить не Соломон.

Єва. У велетенській футболці, яка спадає аж до колін. Волосся у дівчинки стирчить в усі боки, як у сонного дикобраза.

— Я по воду, — каже вона, на секунду затримуючись на порозі.

Дівчинка не очікувала мене тут побачити. Врешті, я її теж, а тому обоє почуваємося розгублено.

Єва підходить до холодильника й дістає пляшку з мінералкою. Відкриває її з характерним клацанням і робить кілька жадібних ковтків, притулившись до стільниці. Потім зиркає на мене.

— А ви що тут робите? Мисливці на привидів теж не сплять?

Дівчинка виділяє голосом слово “мисливці”, а до мене раптом приходить жахлива думка.

— Ти ж не думаєш, що я..? Я не така! Тобто, твій тато…

— Все ок. Я не те мала на увазі.

Мене трішки відпускає, проте неприємний присмак застрягає в горлянці від тих слів. Намагаюся проковтнути його разом із ковтком кави.

— Я просто люблю тишу і кофеїн у рівних пропорціях. Знаєш, без дитячого крику. А ще тут… затишно. — Киваю на вікно, за яким прокидається світ.

Проміння вранішнього сонця зігріває землю й мою душу заразом. Поволі з сірої хмари я перетворююся на звичайну. Гриміти перестає, а чи буде дощ ще не ясно. Не злива — й на тому спасибі!

Єва збирається йти, але вагається, а я помічаю намітки темних кіл під очима й розумію, що не одній мені сьогодні погано спалося.

— Приєднуйся, — кажу з усмішкою, хоча й не розумію, чи це гарна ідея.

Дівчинка ставить пляшку на стіл і сідає поряд, підібгавши ноги на стільці. Так, аби бачити сонце.

— Чому не спала?

Якщо вона зараз скаже, що не моє діло — я погоджуся, бо так воно і є.

Дівчинка ледь усміхається куточками губ.

— Учора я вперше бачила діда, — каже вона, знизуючи плечима, ніби це все пояснює.

Але це справді пояснює все, і я чудово її розумію.

Чи варто впускати минуле в сьогоднішнє життя? Досі не маю відповіді, тому й сиджу о шостій ранку на кухні в чужому домі.

— І як він тобі?

— Я не думала про нього, проте якби уявляла собі дідуся, він би пах лікарнею й ходив з паличкою. Хіба не всі дідусі такі? А цей… незнайомий.

Я хочу сказати, що все буде гаразд, але я не знаю, як і що буде. Бо життя інколи частує лимонами, навіть якщо від лимонаду вже нудить.

— У будь-якому випадку, в тебе є тато, Єво, і якщо тобі буде некомфортно чи ти захочеш припинити спілкування, він тебе підтримає.

Я в цьому впевнена. Як і в тому, що щастя дітей для Сола в пріоритеті.

— Я була мала, коли мама померла. Це було чотири роки тому. І навіть я памʼятаю, що вона не хотіла спілкуватися з батьками. То чи треба нам..? Хіба це не зрада її памʼяті?

Я здивована. Платону, виходить, був лише рік? Бідні діти…

По спині біжать холодні мурашки, а мені хочеться піти й обійняти сплячу доньку. Притиснути до себе маленьке тільце й пообіцяти, що я завжди буду поряд. Бо хто, як не я? А від думки, що й мама Єви не збиралася їх покидати й зовсім пробирає морозом до самих кісток.

— У твоєї мами з батьками були свої стосунки. В тебе з ними будуть свої. Можливо, вони б помирилися.

Прикушую язика, аби не сказати зайвого.

Між мною та Євою — хиткий місток, і йти по ньому треба обережно, аби раптом не провалитися на одній поганенькій сходинці й не зруйнувати всю конструкцію.

— То чому вони не приходили раніше? Чому зараз? Усі одночасно зʼявилися, ніби можна перекроїти наші життя за помахом чарівної палички. Бац! От тобі нова мама! Бац! От і баба з дідом. Повна щаслива сімейка.

Я розумію Єву, та мені все одно неприємно. Бо каже вона про мене. А я не за секундним помахом… Я за роками самотності…

— Пробач, — ловить Єва мій настрій.

Дівчинка не дивиться у мій бік, та слова звучать щиро і тихо, через що гіркий клубок у горлі поволі розсмоктується.

Я дивлюся, як сонце пробивається крізь гілля дерев, грається з листям й відкидає тіні на газон перед будинком, і думаю, що я теж — лише відкинута тінь. Мов від справжньої Дарини, яка у двадцять знала, чого хоче, лишилася тільки мама, яка хоче лише спати і щоб у доньки все було гаразд.