Розділ 4. Зоопарк і трохи драми

— Зоопарк?! — Платон мало не зривається зі стільця. — З левами, слонами та павуками?

Карі очі хлопчика палають захватом.

— І з мавпами, — додає Соломон, витираючи йому щоку від крихт печива. — Я перевіряв: сьогодні працює і є програма годування тварин. Тільки частини тіла в рот їм не пхаємо, гаразд?

Хлопчик відвертається вбік і вдає, що прохання його не стосується і то не він намагався минулого тижня запхати голову в пащу сусідського собаки, як роблять дресирувальники з левами у цирку.

Я помічаю, як Єва мовчки відсуває свою тарілку з неторкнутою кашею. Тією, яку я приготувала.

— Що таке, люба? Ти не хочеш?

Соломон кладе доньці руку на плече, а я вкотре затримую на ньому погляд. Зібраний, мужній, та ще й знає, як знайти спільну мову з дітьми. Хіба такі існують? Дайте два!

— Зоопарк — це тюрма з красивим пейзажем, тату. Але поїду. Раптом тигр когось вкусить. Буде про що згадати.

Не знаю, чи навмисне, та на цих словах дівчинка поглянула на мене. Без злості, але все одно мене пробрало тим поглядом до самих кісток.

— Ооо! Це вже більше схоже на ентузіазм! — намагаюся пожартувати.

Сподіваюся, тварини сьогодні поласують не мною…

Ми їдемо в машині, і я не можу не помітити, що Соломон у класичних літніх штанях — це окрема версія спокуси. Легка тканина натягнулася, окреслюючи міцні стегна.

Підіймаю погляд вище й помічаю, як руки вправно тримають кермо. Гарні руки з пропрацьованими мʼязами й довгими, жилястими пальцями.

Закушую губу й з нещасним виразом на обличчі відвертаюся до вікна. Гормональний бум чи Місяць у Венері? Хоч комусь пощастило…

Зоопарк виявляється більшим, ніж я уявляла. Так уже сталося, що я ніколи тут не була. Ми домовлялися з колишнім сходити кілька разів з донькою, та все ніяк не виходило. Швиденько відігнала думки про минуле. І так не дають мені спокою… Не дам їм зіпсувати цей день!

Емі одразу вимагає відвести її до “жирафів з язиками”, Платон тягне до левів, а Єва робить вигляд, що її тут немає.

Нам не вдається одразу натрапити ні на одну зі згаданих тварин. Я беру карту зоопарку, розгортаю її й кручу у різні боки, бо нічогісінько не ясно.

— Ага! Ми тут! — вигукую радісно, нарешті розібравшись, і тицяю на точку поряд з бегемотом.

— Це туалет, — каже Соломон, заглядаючи через плече.

Мені пече у спину, за якою він стоїть. Це вже не нормально. До лікаря сходити, чи що? От буде цікаво, якщо він скаже, що допомогти мені може лише гарячий… сон.

— Та ти що! — сміюся, аби приховати розгубленість, і тицяю в іншу точку на карті. — Ну гаразд. Значить, нам сюди.

Це ж схоже на жирафа? Чи ні?

— Тут теж туалет, — підказує Єва, яка розглядає карту на телефоні.

— У цьому зоопарку забагато туалетів, — бурчу я. — Що, мабуть, добре, якщо гуляти з дітьми.

Ми дістаємося вольєру з мавпами. І тут трапляється момент, до якого я не була готова.

— Дарино, — гукає Платон, — одна мавпа на тебе схожа!

Хлопчик гигоче, Єва посміхається, навіть моя Емі сміється, а я не можу знайти схожості ні з однією.

— Що? Де? — озираюся.

— Он та! — показує пальцем на найбільшу мавпу. — З розкуйовдженим хутром і роздратованим поглядом.

Мавпа дивиться на банан, який хоче зʼїсти, але потім завалюється на бік, підставляючи пузце сонечку. Я б теж багато чого віддала за можливість гарно поспати. Навіть банан!

— Дякую, Платоне. Мені ще ніколи не казали такого чудового… компліменту.

— А це був комплімент? — перепитує Єва.

— Звичайно! Я завжди мріяла мати таке розкішне густе волосся.

Лише на голові, але про це я тактовно мовчу.

Соломон кладе руку мені на плече на долю секунди, та йде далі, а я відчуваю його доторк навіть через кілька хвилин.

Потім ми годуємо тваринок, а тоді всі разом їмо морозиво. І жирафу таки знайшли, і лева. І всі частини тіла на своїх місцях. Хіба що серце весь час в пʼяти проситься, але то вже побічний ефект від “дружби”.

Хіба не чудовий день? Але за мить відбувається щось дивне.

Єва раптом напружується й чіпляється за руку Сола, виглядаючи когось у натовпі.

— Он він, — каже тихо.

— Хто? — запитує чоловік.

Я озираюся, проте не бачу нікого підозрілого, але все одно беру Емі за ручку. З іншого боку від мене сидить Платон. Я беру і його маленьку долоньку. Хлопчик запитально дивиться на мене, але руки не забирає, а я раптом розумію, що ми з ним так і не познайомилися як слід. Нічого, це лише другий день, і в нас ще буде багато часу. Сподіваюся.

— Той чоловік в окулярах на лавці. Я бачила його біля нашого дому вчора ввечері. І ще біля дитячого майданчика кілька днів тому. Він спостерігав за Платоном. А тепер він тут.

Після пояснення розумію, про кого Єва говорить. Сивий чоловік, в окулярах, тримає газету, але дивиться не на неї. Голова його повернута в наш бік.

Мимоволі мурахи біжать тілом, а в голові заголовки з новин про викрадення.

Соломон зводить брови, а тоді підводиться.

— Даро, — тихо звертається до мене. — Відведи дітей у кафе, гаразд? Воно он там, на території зоопарку. Побудьте трохи.

Я не розумію. Він що, хоче піти поговорити? Але навіщо нам йти звідси? Ми могли б допомогти! Я, наприклад, вмію гучно й пронизливо кричати.

— Що? Ні…

— Я знаю, хто це. Довірся мені, гаразд?

Єва бере Платона за руку й збирається йти до кафе. Мене пробирає до кісток думка: “Вони йому довіряють”. Отак от беззаперечно. Чи зможу я колись так само покладатися на іншу людину? Навряд…

— Добре. Але якщо буде бійка…

— Покликати тебе?

Сол тепло усміхається. Тривога, що міцно встромила кігтики в груди, поволі розтискає пазурі.

— Я хотіла сказати: бий першим, але твоя стратегія теж непогана. Хіба що клич не мене, а охорону. Мої навички кунг-фу трішки покрилися пилом.

— Бійки не буде. Хіба що, може, словесна.