Розділ 3. Дорослі справи і динозаври

Я прокидаюся, коли на мене з розбігу падає тіло. Тисячу разів просила Емі не стрибати на мене уві сні, бо, окрім неї, я можу зловити ще й інфаркт, та де там. Донька голосно хихоче, насолоджуючись моїми переляканими очима.

— Відкрий ротик! Я принесла тобі сніданок!

Щільно стулюю губи. Минулого разу сніданком була знайдена на підлозі засохла горошина.

Замотую доньку в ковдру, аби знерухомити руки, й лише тоді вдихаю на повні груди.

Ми з Емілі прокидаємося рано. Не те щоб я так вирішила, але в мене ніхто не запитував. Тож уже чотири роки о шостій тридцять — вітай нас, ясне сонечко!

Вирішуємо приготувати вафлі.

Емі допомагає замішувати тісто й наспівує пісеньку про черепаху, кожного разу збиваючись на удавах й починаючи спочатку. Я ж подумки доспівую пісеньку до кінця й вбиваю яйця.

Настрій хороший. Гадала, що в чужому домі, на чужій території, нам обом буде некомфортно, та донька цілком щаслива, і я… я теж. Вперше за довгий час відчуваю себе в моменті й вдихаю повітря на повні груди.

Коли тісто готове, виникає нова біда. Жодної розетки поблизу, аби увімкнути вафельницю.

— Мам, може, їх вкрали прибульці? — робить Емі великі очі й бере мене за щоки.

— Нащо їм це?

— Бо вони з тіста зліплять нових людей. Ми в садочку так робили.

Інколи фантазія доньки мене шокує.

Я бурчу, намагаючись вгадати, яка з плиток поблизу на стіні приховує розетки, й не помічаю, як на кухні зʼявляється Сол.

Відчуваю гарячі широкі долоні на своїй талії й спочатку лякаюся, а тоді бачу його усміхнене обличчя, особливо привабливе з ранковою щетиною. Здається, я на мить випадаю з реальності, бо в ній мене не може просто так обіймати такий гарний чоловік о сьомій ранку на кухні.

— Допомога потрібна? — посуває він мене вбік.

О так… Розмріялася, Даринко! Він просто хотів дістатися до чашок зверху, а в тебе вже перед очима єдинороги з рожевими сердечками скачуть.

Хочу сказати за звичкою: “Ні. Сама впораюся”, та вчасно прикушую язика. Не вистачало ще повідколупувати плитку на кухні в імʼя вафель та жіночої гордості.

— Оу... У вас дорослі справи. Дядьку Соломоне, можна я Платона розбуджу?

— Можна. Я чув, він ніби вже прокинувся.

Чудесний збіг. Ми всі прокидаємося рано, а значить, не будемо один одному заважати. Доля? Починаю вірити в її існування.

Донька, мов у себе вдома, біжить до нового друга, а я залишаюся наодинці зі своїм… другом.

— Кави?

— Так. Дякую.

І шматочок тебе на тарілочці…

Сол усміхається, а мене прострілює тією усмішкою, мов спалахом до самих кісток.

Не знаю, чому так реагую. Не розумію власного тіла. Я ніколи раніше не відчувала подібного. Навіть до колишнього чоловіка. І здається мені, що роки самотності й відсутність особистого життя приклали руку…

Соломон дивиться на мене вичікувально, а я розумію, що не почула жодного слова, й стає соромно.

— Можеш повторити?

— Кажу, що взяв відпустку на тиждень, аби ми могли нормально познайомитися. Тож пропоную погуляти разом. Ви з Емілі любите кіно? Можемо піти до розважального центру, чи, може, до парку?

Відповісти не встигаю, бо до кімнати з криком залітає моя дівчинка. Очі повні жаху.

— Мамо, Платон сказав, що як я зʼїм його желейку, на мене впаде прокляття стародавніх динозаврів! Що таке прокляття? В мене вилізуть прищі?

— А ти зʼїла його желейку?

— Ще до того, як дізналася про прокляття!

За малою забігає Платон і гигоче.

— Прокляття — це коли Єва тікає через вікно, але тато встигає помітити. Я сам чув, як вона кожного разу це говорить.

Кожного разу?

Я дивлюся на Сола, а його реакція зводиться до піднятої брови. Потім чоловік ставить чашку ще з гарячою кавою й присідає перед моєю донькою.

— Емілі, ніякого прокляття не існує. Нічого поганого з тобою не трапиться, але наступного разу приходь по желейку до нас із мамою.

Чоловік підморгує малій, та сяє від уваги, а я намагаюся переварити почуту фразу «нас із мамою».

— Нас? — перепитую, борючись із бажанням по-дитячому закусити губу.

Сол зводить на мене сірий погляд із повним штилем в очах.

— Ну так. Ви ж тепер із нами.

Чоловік підводиться й спокійно пʼє каву, а мене й далі штормить тим випадковим “ми”.

Може, зомліти від щастя для різноманітності? Але ж не час. Вафлі самі себе не спечуть.

Тим часом Емілі колупається в банці з мармеладом, Платон будує з підручних засобів “щелепу тиранозавра”, а я... я з розумним виглядом розглядаю однаковісіньку плитку й намагаюся підключити своє екстрасенсорне чуття.

— То що ти робиш? — питає Сол, показуючи на тарілку з тістом.

— Хочу спекти вафлі на сніданок. Але борюся з технологіями. І, можливо, з позаземними формами життя…

Чоловік посміхається й натискає плитку на стіні, яка відкриває панель із розетками. Тоді вмикає вафельницю.

Ми печемо вафлі вдвох, пʼємо каву, по черзі накладаємо тісто, ловимо дітей, які лізуть пальцями в начинку, і це все не схоже ні на що з мого минулого. Навіть з колишнім ми не готували сніданків разом. А якщо враховувати, що мій єдиний досвід стосунків був з ним, то взагалі сумно.

Соломон накриває на стіл. Ставить посуд, розкладає серветки. А я хочу й собі попросити одну, щоб витерти слину. Це ж треба бути таким сексуальним просто розкладаючи тарілки!

На кухні зʼявляється Єва й пригладжує пальцями заплутану чуприну.

— Знову не поладнали з гребінцем?

— Він вирішив тимчасово пожити під шафою. Не без допомоги Платона!

— Я хотів, щоб то був скелет динозавра. А ти ябеда!

Єва розтріпала волосся брата, а тоді застигла, коли почула слова батька. Мене вони теж чимало здивували.

— Може, Дарина допоможе тобі з волоссям?

Не варто забувати, що ми саме для цього і зійшлися. Для допомоги з дітьми. Бути батьком-одинаком — нелегко. Ще й з дівчинкою-підлітком. Можливо, це мій шанс налагодити з Євою контакт? Що може піти не так? Виявляється… багато чого.