Розділ 2. Дві валізи й трохи сміливості

Автомобіль котиться рівнесеньким асфальтом повз симпатичні паркани, а я тримаю Емілі за ручку, ніби це вона може вирішити, що подібна авантюра нам не підходить, й усе відмінити.

— А якщо там смердить єнотами? — питає вона з нотками щирого інтересу й морщить носик.

— Єноти інколи живуть у будинках, але лише якщо господарі їм дозволяють. У Соломона вдома їх немає.

Відповідаю, а сама думаю: а що, як є? Я не знаю. Я взагалі нічого не знаю про цього чоловіка!

— Ми їдемо з валізами. Значить, надовго?

Я лише невизначено веду плечем, цілую доньку в чоло й видихаю, бо вона перестає допитуватися.

Коли авто зупиняється перед високими кованими воротами, серце хоче змінити місце прописки й перескочити з грудей у пʼяти.

Раціональна частина мозку волає: “Хапай доньку й тікай звідси щодуху!”. Але інша я, та, що щодня виживає між материнством, роботою і розчинною кавою в стіках, лише стомлено знизує плечима. Якщо в домі є кавоварка, інша я сміливо втопить сумніви на дні чашки з ароматним напоєм!

Будинок величезний. Стримана розкіш без кричущих деталей. І чому я подумала, що Соломон звичайний автомеханік, як згадував у розмові? Коли казав про басейн, я уявила собі надувний, як у дворі моєї мами. А тут…

Ворота відчиняються з тихим скрипом. Так само протяжно гудуть думки в голові.

— Це точно та адреса? — запитую у таксиста, витріщаючись на акуратно підстрижений газон.

— Так, пані. А що, вам не сюди?

З будинку виходить Соломон. Він не посміхається і в мене в жилах холоне кров. Зараз він скаже, що вчора перебрав трав’яного чаю й зробив відчайдушну, невиправдану пропозицію.

Ну й грець із ним! Не розмазувати ж шмарклі по обличчю! Хоч привітаюся.

Чоловік іде назустріч. Я виходжу з авто й бачу, як тепліє його сталевий погляд.

Ми кілька секунд просто дивимось одне на одного. Минулої ночі я була впевнена, що він не зателефонує. Що це була гарна, дивна й трохи дурна розмова в барі. Але він зателефонував. І ось ми тут.

Сол вітається з таксистом і забирає наші з Емілі речі. Дивно бачити свою валізу в його руках. Ніби він тримає у них моє життя.

А як не життя то принаймні спідню білизну, яку я обирала, мов на кастинг… Сподіваюся, він не помітив почервонілих щік?

Ми проходимо в дім. Просторий, світлий, як з картинки. Багато білого, світло-сірого і теплого дерева.

Чоловік спочатку показує нам кімнату і вона підкорює затишком. Двоспальне ліжко, шафа, вікно з виглядом на сад. Навіть телевізор є. А за дверима — власна ванна. Я й подумати не могла, що, коли він казав “багато місця”, мав на увазі окрему ванну кімнату.

— Емі, хочеш у туалет? — запитую, доки акуратно ставлю валізи одна до одної в куток.

Донька махає головою, а тоді з радісним вигуком несеться до тумби. На ній сидить симпатичний рожевий плюшевий зайчик.

— У Моркуші тепер буде подружка! Назву її Суничкою. Це ж мені, мамо?

— Тобі…

Невже Сол потурбувався навіть про таку дрібницю, як іграшка для моєї дитини?

Поки йдемо до вітальні, де чекає чоловік з дітьми, ловлю себе на думці, що я справді це зробила.

Я, Дарина, людина, яка тиждень вагалася, який шрифт обрати для резюме, просто взяла й переїхала до чоловіка, з яким знайома сорок вісім годин. Ну і хто тут зануда, як іноді в запалі називає мене Емі?

У вітальні Сол сидить на дивані, склавши руки на грудях. Поруч із ним маленький симпатичний хлопчик.

— Це Платон.

— Привіт, — каже хлопчик, примружуючи очі.

— А це Дарина. І Емілі. Вони приїхали погостювати.

— Привіт, Платоне.

Намагаюся, аби моя усмішка виглядала щирою, бо ж готова зчепити руки в замок, аби не видати тремтіння пальців. А тоді Емілі стискає мою долоньку й привітно вітається. Ось кому щирості не позичати.

— Ви будете з нами жити?

— Тимчасово, — відповідаю, і моє раціональне єство сприймає це слово як рятівний круг.

Відчуваю на собі погляд Сола, і кутики його губ підіймаються в спробі підтримати, за що дуже вдячна.

Чоловік підводиться й присідає біля Емі, аби бути з нею на одному рівні.

— Привіт, принцесо. Як пам’ятаєш, я Соломон. Будемо з тобою друзями?

— А в тебе жуйки є?

— У мене є!

Платон зістрибує з дивана й за хвилину повертається з упаковкою орбіту.

Діти дивляться одне на одного. Мовчки ділять жуйки. Потім Емілі хитає головою, й темні хвостики на голівці весело підстрибують:

— У тебе дві різні шкарпетки.

— Бо я як артхаус.

— Це що таке?

— Це коли нічого не зрозуміло, але красиво. Так Єва говорить.

— Ааа… Я думала, це називається “доросле кіно”. Бабуся сказала, що я там нічого не зрозумію.

Я червонію ще більше. З кухні виходить дівчина. Типовий підліток. Тоненька, у широкій сірій футболці й малинових шортах. Волосся в неї теж із малиновими пасмами.

— Хай! — каже вона й зупиняється неподалік.

— Привіт.

Я відчуваю себе скутою під її поглядом. І куди подівся той дух авантюризму, що штовхав у плечі, коли збирала валізи?

Платон бере Емі за руку й веде до сестри.

— Єво, це Емілі. Ми тепер будемо разом жити. А це Єва. Вона знає все на світі, як тато.

— І про “доросле кіно” теж? — з безпосередністю запитує доня.

Тепер уже й щоки Єви червоніють.

Перший вечір минає спокійніше, ніж я очікувала. Старша донька Сола поводиться мирно, лише зрідка цілячи в мене своїм скануючим поглядом, а малі граються в прибульців, використовуючи дизайнерську гойдалку в саду як міжгалактичну ракету.

Ми з Солом сидимо на терасі за столом і їмо просту домашню вечерю: салат, пасту, сир. Цікаво, він сам готував? Бо якщо так, то я… Ох, Даринко, тримай себе в руках! Хоч і дуже хочеться, щоб тебе потримали значно сильніші руки...

Єва відпрошується до подружки, й ми залишаємося удвох.

— Я думав, ти будеш більше нервувати, — каже Сол. — Бо я нервую.