Розділ 1. Пропозиція на мільйон

— Ви чекаєте на когось?

— Так. На щастя. Але воно, як завжди, запізнюється…

Бармен завмирає з пляшкою в руці, а тоді дивиться на мене й замість холодного чаю, який попросила, подає барвистий коктейль з соломинкою.

— Для гарного настрою.

Я не планувала, але так навіть краще. У мене три години свободи, коктейль у руці й втома рівня “на межі”.

Знемога напирає на плечі, схиляючи все ближче до барної стійки, але я вперше за рік вибралася кудись, доки мама сидить із Емілі, тож — дзуськи!

— Тут вільно?

Незнайомий чоловік посуває стілець поряд. Симпатичний, але я не налаштована на знайомства, тому байдуже знизую плечем.

— Чай з льодом, — буркає незнайомець.

Я подумки зробила ставку на напій, тому голосно гигочу. Чоловік одразу ж повертається до мене з незворушним виразом обличчя.

— Що? — запитує прямо.

— Просто смішинка в око попала. Так каже моя чотирирічна донька.

Сусід киває і проводить долонею по коротко підстриженому каштановому волоссю. Небагатослівно, але дуже красномовно…

Я підношу келих й втягую в себе солодкий аромат з гіркими нотками.

— Чим пахне? — несподівано запитує чоловік.

Відчуваю, як ковзає обличчям чужий погляд і раптом жаром обпалює щоки.

— Швидкоплинною свободою з підкресленими нотками вранішнього похмілля.

— А мій?

Сусід протягує свій келих. Нахиляюся трохи вперед. У носі крутить пряний запах з нотками деревини й вишні.

— Самотністю, — виношу вердикт і підводжу очі.

Чужий погляд так раптово прострілює у самісіньке серце, що все тіло відгукується сліпучим спалахом. Несподівано…

— Моя донька сьогодні влаштувала в садочку справжнісінький переворот. Кота з живого куточка офіційно визнали заручником, — промовляю, аби порушити тишу, що бринить між нами двома, як жива.

Незнайомець хмикає, і кутик його губ підіймається в кривуватій посмішці.

— Мені сьогодні трубку обірвала няня. Син спочатку відмовився вмиватися, бо чистити зуби пастою “проти природи”. А тоді зібрався на прогулянку в піжамі, бо йому так зручно.

— І що ви зробили?

— Вимкнув телефон…

Після довгого зітхання розумію: він вимкнув його лише в уяві.

Я завжди теж так роблю. У думках йду собі, махаючи руцьою вередливій Емілі посеред магазину, а насправді підіймаю малу на руки й пробую домовлятися.

— А скільки вашому?

— Платону п’ять.

Киваю, уявляючи собі маленького милого хлопчика з ластовинням на носі й каштановим волоссям, як у татка. Симпатія до чоловіка підкрадається непомітно й тихенько пригрівається на грудях.

— Емілі весь тиждень хворіла, а сьогодні звернулася до мене — “жінко добра” — й сказала, що я виглядаю як зомбі. А тому вона покличе бабусю й відпустить мене “погуляти”.

— Платон за рік відлякав уже четверту няню. Каже, що його турбує “екзистенційна криза”.

— І де він набирався таких слів?

— У старшої сестри Єви. Їй тринадцять, і вона вже загрузла в тій кризі по вуха.

Чоловік схиляє голову над напоєм, а я відчуваю тепло тіла поряд, коли моя нога випадково зачіпає ногу сусіда, і все намагаюся пригадати, коли востаннє… Навіть полічити не можу. Не на пальцях же рахувати!

Зрадливе тепло повзе по нозі вище від коліна й під спідницю, розбігаючись по тілу дрібним тремтінням.

— Вам холодно? — цікавиться незнайомець.

Я лише веду головою, бо не маю наміру зізнаватися, а тоді відчуваю, як на плечі лягає чужий піджак. Терпкий запах із нотками хвойного лісу наповнює легені, а з ними й усе моє єство.

— Я Соломон, до речі. Можете кликати мене Солом.

Давно я не знайомилася з чоловіками. І що там в таких випадках роблять? Звабливо змахують віями?

— Вам, здається, щось в око потрапило, — співчутливо каже сусід. 

О так! Чотири роки самотності...

— Не переймаєтеся. Все гаразд. Я Дарина. І аби перескочити усі ці питання, на які не маю часу, видам одразу резюме. Мені двадцять вісім. Розлучена. Маю доньку й вона найкраще, що зі мною траплялося. Ну окрім повноцінного сну, звичайно ж.

Чоловік розуміюче киває головою й широко посміхається. Його привабливість множиться щохвилини й ледь не вибиває стілець у мене з-під ніг.

— Удівець. Маю доньку та сина.

Я бачу й те, про що чоловік не каже: і втому, що тисне йому на плечі, і відбиток суму на обличчі, і самотність, що причаїлася за спиною. Точно така ж бідолаха вештається й за моєю.

— Емілі нещодавно заявила, що їй потрібен тато. І якщо я не можу його знайти, то можна було б замовити поштою.

— І що ви їй відповіли?

— Що непогано було б мати якийсь каталог або що.

Так завжди, відколи я стала мамою. Де б і з ким не була, думки переважно про Емілі — мою найріднішу дівчинку.

Аж рука свербить від бажання потягнутися до телефону й набрати маму. Девʼята вечора. Вони мали б уже повечеряти, покупатися і якраз читати казочки.

— Що вас в батьківстві напружує найбільше? — раптом запитує Соломон.

Його сірі очі здаються гіпнотичними в напівтемряві бару. Блиск у них заворожує.

— Я втомилася бути сама.

Ну от, я це сказала. Вголос! Хоча тягну на собі будинок і материнство, й завжди всіх запевняю, що чудово справляюся.

— Тобто, маю на увазі… Я для Емілі і мама, і тато. Я працюю, хоч маю вільний графік, а при тому відповідаю і за побут, і за їжу, і за те, аби замінити лампочку чи прочистити труби. Я навіть навчилася збирати самотужки меблі й можу поміняти прокладку у крані. Уявляєте? Ніколи не думала, що колись матиму потребу в подібних навичках — і це втомлює. А що напружує вас?

— Я втомився весь час гадати, чи в порядку мої діти. Знаєте, з чужими людьми. Я працюю як проклятий, і весь час думаю, чи може чергова няня дати хоч крупицю турботи, яка їм необхідна.

— Розумію…

— Платон нещодавно накидав шкарпеток у басейн і назвав його озером смутку. Не памʼятаю, чи знав я у його віці про той смуток узагалі.