14

І надалі дивлюся прямо у вічі Девіду й надалі тримаю цей зоровий контакт, ось тільки наразі вже дивлюся крізь призму сліз, які котяться одна за одною, одна за одною й кінця краю їм немає. Я настільки кепсько не пам'ятаю коли себе відчувала. Так, у нас з мамою життя було не мед, все ж таки відсутність батька й сильного плеча поряд давалося в знаки. Так, виникали фінансові проблеми, а звідсіля й моральні, бо, на жаль, весь наш світ та все людство крутиться навколо купюр. Але ніколи, чесне слово, ніколи я не відчувала себе настільки критично, як саме в цю мить. Адже та людина, та єдина людина, якій я могла довіритися, на яку могла повністю покластися, зараз вона ставить бар'єр між нами. Це вперше рідна настільки відгороджується від мене і не хоче не тільки не чути про мої негаразди, а і взагалі таке враження ні бачити, ні чути мене не бажає. У мене стійке переконання того, що вона цурається своєї доньки й хотіла б забути про її існування.

- Діано...

Якщо перед очима пелена зі сліз, то у вухах таке враження ніби запхано по здоровезному бананові, оскільки це "Діана" я ледь вловлюю. Ледь розрізняю, що саме мене кличуть.

- Діано, присядь, - я вчасно змахнула нову порцію сліз, хоча б на певний час могла побачити, що твориться навколо мене, тож споглядала за тим, як чоловік підійшов та притримуючи мене за талію, всадовив на диван. - Це дзвонила твоя мама, так?

Я не змогла нічого промовити, навіть коротке й банальне "так" було в цю мить непід'ємним завданням для моєї свідомості та рота, тож тільки кивнула головою у відповідь, при цьому відчула, як на руки попадали сльози при цій дії. На руки, які знаходилися в полоні рук Девіда, в той час, як інша кінцівка притримувала мене за плече й не давала завалитися від істерики.

- Ви знову посварилися?

Я знову змогла тільки кивнути й непомітно для Девіда, ну, надіюся, що непомітно, притулилася до нього поближче. Мені так хотілося наразі підтримки, тепла збоку, що я не могла відмовити собі в цій потребі. Я не бажала цього, ні, це було вище мене, мені це було необхідно, як повітря. 

- Все буде добре, от побачиш, - чоловік не відчув мого підступу, а навіть якщо і відчув, то не відсторонився від мене, а навпаки тільки пригорнув до себе міцніше, так, що я відчувала його подих на маківці, а моє вухо чуло, як б'ється його серце. Рівно. Розмірено. Явно не так, як це робило моє серце. Але це і добре, це супер, бо якби Девід нервував, то це б тільки змусило мене ще більше хвилюватися. А так в його руках, в його надійних руках я відчувала себе затишно. Захищеною. Не такою вразливою, як було якусь хвилину тому, коли мама не напряму, але обізвала мене зрадницею. Тією, хто не заслуговує бути її донькою. Тією, хто надає своєї інтимні послуги за гроші...

- Вона... вона...

- Ви помиритеся і все буде гаразд.

Я хотіла пожалітися Девіду на те, що мати не так все зрозуміла. Що вона подумала, що я дівчинка легкої поведінки. Що рідна відмовилася оплачувати мені навчання в університеті. Все це мені хотілося вивалити цьому чоловіку, але він не дав нічого сказати. Просто втихомирював. Словами й діями, бо його серце й надалі рівномірно билося, заколисуючи мої розхитані нерви, а рука гладила мене по голові, навіваючи спокій. Даючи надію на те, що і справді все буде гаразд. Що буде світло в кінці цього темного тунелю.

- Давай я тебе поки що відвезу в готель, а потім все налагодиться, помиришся з мамою й повернешся додому. І все буде гаразд.

Як би хотілося так і надалі знаходитися в руках Девіда, чути його заспокійливі фрази й розуміти, що я в безпеці. Що мене ніхто не образить. Ніхто й ніщо не завдасть шкоди. Адже він мене захистить. Не дасть в образу.

- В готель? - Але казки рано чи пізно закінчуються, люди помирають, а мій спокійний світ, в який я потрапила кілька хвилин тому, наразі рушиться на моїх же очах.

- Ну, я ж так розумію, що наразі тобі точно не варіант повертатися додому. Я, звичайно, можу запропонувати тобі залишитися в мене, але напевно ти ж не згодишся. Чи згодишся?

- Ні, дякую за пропозицію, але мені справді краще побути деякий час в готелі, - відриваюся від Девіда, покидаю розмірене биття його серця і відсторонююся від чоловіка, таким чином скидаючи зі свого плеча його руку. - Я буду дуже вдячна тобі, якщо ти зможеш оплатити пару днів проживання в готелі, а я тобі найближчим часом все поверну.

А, можливо, не дарма моя мама таке сказала? Не просто так порахувала мене дівчиною найдавнішої професії? Адже я б залюбки згодилася залишитися у Девіда, побути тут день, два, а то й куди більше. Ось тільки... Хіба адекватні дівчата так роблять? Невже вони кидаються в обійми до малознайомого чоловіка й збираються спати з ним під одним дахом? І не просто спати, а тертися об його...

- Так, звичайно, без проблем, - таке враження, що і з Девіда спав тягар, коли він почув мою згоду пересилитися до готелю. Чоловік певно вчора пожалкував мене, вирішив прихистити. А так у нього явно є своє особисте життя, в якому немає місця для такої як я. Тому так швидко зрадів тому, що я звідси звалю. Навіть готель готовий оплатити, тільки щоб я тут і на хвилину більше не затримувалася.

- Діано, - кличе Девід і у мене тут же загоряється надія на те, що чоловік запропонує залишитися у себе, логічно розкладе по поличках, що немає сенсу витрачати кошти на готель, а краще залишитися у нього на ці пару днів, поки ми з мамою не знайдемо консенсусу.

- Так, - а я і згоджуся. Ось чесно. І не тому, що я якась не така дівчина, яка хоче чорт знає чого від цього чоловіка, а тому, що просто себе комфортно почуваю поряд з ним. Просто між нами виник міцний зв'язок, цього не заперечити. Просто мені потрібно трішки підтримки у цей важкий час, коли я втратила університет, коли загубила можливість допомогти подрузі, коли посварилася з найріднішою для мене людиною. Тому попри те, що я вже переодяглася у свій одяг, готова була випурхувати з цієї квартири, згідна залишитися. Ще на пару днів. Хоч на день. Хоч на один вечір, за час якого я можу поділитися з Девідом своїм потаємним та виговоритися. Це мені наразі так необхідно...